Розділ 6. У якому ліс стає чистим. –І річка

-Розділ 6-

У якому ліс стає чистим

–І річка

Нарешті настав той самий день. Я його чекала, але, сказати правду, трохи побоювалася. Хто знає, що в голові у того Звенигори. Може він навіть задумав вчинити якийсь злочин. Попри жаркий день, мене пройняв неприємний холод, тож я спробувала відкинути погані думки.

Уже зайшло за другу годину дня, але сонце пекло немилосердно, тож величезна кількість ніг чимдуж крутила педалі, аби скоріше заховатися у прохолоду лісу. Великий гурт з сорока учнів та ще трьох дорослих їхав на велосипедах по селу. Двадцять п’ять дітей мали велосипеди і везли на багажниках тих, хто не мав. Деякі старшокласники навіть везли двох пасажирів. Серед нас було дев’ятеро учнів початкової школи; тринадцять – середньої; п’ятнадцять із старшої і навіть троє малих дітлахів, які ще тільки в садочок ходили. Тарасика віз Сергійко, той, що внук діда Семена. Я везла Олю, старшу сестру Сергійка. А от до Захара ніхто не насмілився сісти, адже ‘’Україна’’ була для нього трохи завеликою і він ще не дуже добре вмів нею керувати. Цього разу він ледь не заїхав у яр.

Незабаром ми нарешті дісталися до зелених дерев лісу і поїхали один за одним доріжкою. Напевно зверху ця картина була схожа на довжелезну змію, яка повзе між деревами у пошуках здобичі. Коли ми прибули до місця, де валялося так багато сміття, що майже не було де ступити, то виявилося, що дядько Женя на своєму тракторі уже на нас чекає. Ззаду до трактора був причеплений старий і вже іржавий причеп, на який ми збиралися скидати сміття, яке дядько завезе на переробку.

Серед усього цього непотребу не було хіба що зіпсованих продуктів, бо люди ще додумуються викидати їх на гній. Також не було тут паперу – його спалюють. Лише де-не-де валялися використані паперові стаканчики. Але й без цих двох речей сміття було дуже багато. І пусті тюбики з-під пасти, і скляні пляшки, і розбиті чашки та миски. Залізних бляшанок з-під консервів було просто без ліку. Пластикових пляшок та пакетиків від соку теж вистачало. А фантиків з-під цукерок було стільки, що хоч граблями згрібай. Але граблів у нас не було, тож їх доручили збирати малечі, адже їхні маленькі пальчики добре справлялися із цією роботою. Вони брали їх і клали до сміттєвих мішків. Паперові стаканчики збирав лише Сергійко, адже, як я вже сказала, їх було небагато. 

Кожен дістав пару рукавиць, взяту з дому, одягнув їх і тепер усі прийнялися до роботи. Троє чоловіків вирішили відтолкати дерево, що впало і перегородило собою дорогою, якою вже давно ніхто не їздив. А ще дядькові Жені потрібно було під’їхати ближче, щоб ми могли складати мішки у причеп.

-Готові? – запитав Віктор Шпак. – Тоді на три. Один, два, три. 

Вони налягли на дерево і все ж змогли його відсунути вбік. 

Усі мали роботу, кожен збирав щось окреме, аби сміття було посортоване. Старшокласники, обережно ступаючи у воді, чистили забруднену річку, а решта – ліс біля неї.

Нам з Захаром доручили скло. Поки я складала розбиті чашки, Захар запитав:

-Чому саме сюди викидають сміття?

-Тому, що тут ніхто не купається, – відповіла Тетяна Петрівна, яка була недалеко від нас. – Багато жабуриння і на дні гостре каміння і люди думають, що це означає, що тут можна влаштовувати сміттєзвалище.

Під дружні розмови, а тим більше під анекдоти Грішки, робота йде весело і час плине швидко. Як тільки скаже щось наш юморист, то ми ледь не падаємо зі сміху. Та він таким був не завжди. Він змінився три роки тому, коли в аварії померли його батьки, відкрив по-іншому очі на світ. Я гадала, що завжди стається навпаки: веселі люди враз ніби падають у велику прірву і їх повністю захоплює печаль. Але, виявляється, це у кого як. Грішка став веселуном, що цінує життя і оточуючих. На вигляд він досі був тим ж худорлявим струнким хлопцем, із смішними великими відстовбурченими вухами. Як і раніше мав темне волосся та карі очі. Та у серці він уже був не той.

Коли багато хто зголоднів, ми вирішили підкріпитися. Усі сіли під великим деревом, яке ніби хотіло дістати своїм гіллям до самого сонця, і мовчки жували їжу, яку нас змусили узяти з собою батьки. І добре, що змусили! А то вже так натрудилися й зголодніли, що ладні були зграю вовків з’їсти.

Ми тихо сиділи, кожен думав про щось своє. Я думала про природу. Мені важко збагнути, що люди отак безсоромно забруднюють наш спільний дім. Така вже я людина. Коли ми з татом дивимось якийсь бойовик і, після того, як персонажі розгромлюють цілу квартиру, у мене випадково виривається: «Як вони за ремонт заплатять?», я завжди чую у відповідь: «ЗОРЮ, ЦЕ ФІЛЬМ!», але все одно думаю, як же воно буде.

Природа прекрасна. Невже люди в селі цього не розуміють, коли викидають сміття у річку? Містяни може і не розуміють – в них справ по горло. І природа у місті якась несправжня, понівечена, розбита магістралями, придавлена багатоповерхівками. Та, все ж таки, природа міста, яку люди створили, коли побачили, що вони знищують Землю, теж має свою красу. Наприклад, коли ти йдеш алеєю, а каштани сиплють тобі на голову свій цвіт; коли парк восени стає червоно-жовто-помаранчевим; коли цвітуть сакури біля школи. А ще існує одна місцина недалеко від нашої бібліотеки. Вона немов зачарована…

Якщо іти від бібліотеки, то спочатку праворуч від алеї, якою ви крокуєте, буде поле, взяте в кільце дерев. Там часто сидять колами студенти (поле неподалік від університету) і співають під гітару пісні, розповідають страшні історії, запаливши багаття, чи грають в спортивні ігри. Також там подобається гасати дітлашні й грати в хованки у високій траві. А трохи далі алеєю ви дійдете до того зачарованого місця. Це – насадження високих сосен. Ви спитаєте, що в ньому магічного? А я розповім. Коли з поля зайти до тих сосен, то стається диво – зникають звуки гітари, співи молоді і сміх дітей. Тиша… Поцікавтеся у тих сосен чи чули вони увесь галас, що ось там, на полі. А вони відповідатимуть: «Галас? А що таке галас?». І, навіть як заходить хтось до тих сосен, він ступає тихесенько, бо теж, схоже, відчуває магію того місця. А тиша та зовсім не страшна, якщо вам могло таке спасти на думку. Ні. Вона дуже приємна. І саме там, у тій тиші ми – я і Захар – так любимо читати. А особливо тоді, коли заходить сонце: дерева розстеляють по землі свої довгі-предовгі тіні, а сонце кидає проміння поміж тих тіней. Як же це прекрасно! Чи може хтось не любити захід сонця в тихих соснах?