Розділ 5. У якому іде підготовка

-Розділ 5-

У якому іде підготовка

Моя вчителька з музики не раз казала, що кожен з нас собі лікар. Зараз, читаючи у «Інститутці» про те, як панночка перетворилася на злюку, я подумала, що, певно, в кожного з нас є своя темна сторона. Тоді згадала, що кожен з нас лікар і тепер думаю: так можна сказати про будь-що. Кожен з нас вчитель, учень, кожен з нас людина, Дон Кіхот. То як нам знати хто ми? Ми всі в одному? Не хтось один?

Я закрила книжку. Була дев’ята година. Що ж, думаю, можна сьогодні подивитися по телевізорі свій детективний серіал. Тільки я взяла пульт у руки, як в хату влетів Захар.

-Що, знову цигани пір’я збирають?

-Ні, – віддихувався він. І тут помітив в моїх руках пульт. Очі в нього округлилися – Ти що, збираєшся дивитися телевізор?

-А що? Не можна?

-Ти ж в селі! Ходімо надвір!

-Хто б казав. Якщо ти забув, ще менше місяця тому ти виходив на двір, тільки коли я стукала у двері твоєї квартири.

-Неправда, – насупився він. – В суботу я завжди сам виходив. Але тут, в селі, просто якась магія. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє брав у руки телефон! Так чудово! І без каналу добре. Почуваюся таким вільним. Не треба думати про відео і все інше.

-Рада чути. Може, коли повернемося у Вінницю, ти нарешті зробиш більше малюнків міської природи.

-Звісно. А зараз пішли, твій тато розвів багаття.

-І ти тільки зараз мені про це говориш?!

-Еее…

-Швидше побігли дивитися на вогонь!

Коли я вийшла на двір, вже починало темніти. Але, було щось незвичне. Щось не давало темряві розгорнути свою мантію. Було таке відчуття, ніби сонце впало за нашою хатою.

Коли я примчала подивитися на нього, переді мною постало високе багаття. Майже таке високе, як на Івана Купала. Вогняні язики лизали темні хмари, а навколо цього сонця весело, хоч і сторожко бігав Тарасик. Тато підкидав хмиз, ми втрьох сиділи на траві, спостерігаючи за ним. І тут Тарасик дещо сказав:

-Погляньте на дим! Це туманні гори. А іскри – це світлячки.

-Тарасику… Ти цей… - захоплено подивилася я на брата. – Як тобі, п’ятирічній дитині, спали на думку такі чудесні порівняння, га?

-Схоже, у вас це сімейне, – засміявся Захар.

Коли багаття згасло була вже майже десята. Тарасику захотілося позагоряти.

-Ні, Тарасику, не вийде. Дивися, знову небо захмарене. Та й спати вже час – пояснила я.

-Але я так хотів позагоряти!

-Давай так, ти підеш, хай мама прочитає тобі на ніч казку, а ми тут патрулюватимемо. Якщо з’явиться хоч одна зірка, то позвемо тебе загоряти, а потім одразу спати. Тільки, якщо батьки дозволять, – запропонував Захар.

-Ну, добре, – і він пішов до хати, а ми сіли на площадці і вдивлялися в небо.

-Слухай, Захар, пам’ятаєш, ми колись хотіли грати дуетом?

-Пам’ятаю.

-А чому не граємо?

-А що грати? У нас різні твори.

-Можна «Just the two of us». Ти ноти знаєш. І я знаю.

-Так? А як ти знаєш, що я знаю?

-Чула. Ти взяв ноти у Миті?

-Еге. А ти у Свити?

-Угу.

-Можна спробувати зіграти разом. Хоча, навряд чи вона буде нашою душею. Вона вже душа Свити і Миті.

-Це так… О! Я знаю, яка мелодія може бути нашою головною!

-Дай вгадаю, «Experience»?

-Атож!

Схоже, йому сподобалася ця ідея. Він задумливо кивнув і світло, яке ще горіло в кухні, відбилося у його зелених очах. На небі досі не з’явилося жодної зірки.

-Тарасик засмутиться, – зітхнув Захар.

-Не засмутиться.

-Як це? Звісно засмутиться!

-Та ні. Він спить уже.

-Думаєш?

-Аякже. Якби він не спав, то вже б давно прийшов перевіряти, чи добре ми патрулюємо.

-А й правда. Зорю, а ти збираєшся писати свою книгу під псевдонімом Настася Книжкова?

-Так, а що?

-Просто він трохи… дитячий. Ти ж його десь в вісім років вигадала.

-А може я велика людина з дитячим псевдонімом?

Він глянув на мене і очі його здалися ще зеленіші.

-Напевно, так і є, – трохи помовчавши, він запитав, чи то в мене, чи то в неба: - І чому ночі зараз оповиті хмарами?

-Може небо хоче, аби люди навчилися бачити зірки навіть через хмари?

-З якої книги ці слова?

-З книги, яку я пишу вже п’ятнадцятий рік.

***

Зізнайтеся, ви ж теж любите проводити маленькі дослідження, як і я. Хоча б в цьому усі діти, підлітки, а може навіть дорослі схожі. Під виразом «маленькі дослідження» я маю на увазі, наприклад, перевірку чи можливо затримати дихання на той час, який персонаж у кіно пробув під водою. От щойно я зробила одне таке дослідження, після якого, а точніше, після наслідків якого, я довго сміялася, а Захар ніяк не міг зрозуміти, в чому причина. Так от, мені заманулося дізнатися, скільки мені треба зробити широких стрибків, щоб дістатися від навіса із сіном до кухні (дізналася, що 6). Коли я після останнього стрибка ввійшла до кухні, де всі вечеряли, то на мене посипалася лавина слів:

-Зорю, земля ходором пішла!

-Зорю, кухня затрусилася!

-Кінь! – сказала мама.

-Слон! – сказав тато.

-Кенгуру! – сказала бабуся.

Звісно, усі вони назвали мене так добродушно.

Наступного дня ми їли першу молоду картоплю, а ще через день Тарасик, Захар, бабуся і я пішли по суниці. Дні були звичайні, поки одного суботнього вечора не сталася подія, про яку вам обов’язково треба почути.

Сонце висіло над деревами, а хмари стрімко йшли до нього, наче воно хотіло їх випити. І знову, мов шестеро грибочків повиростали навколо діда Семена. Тут Тарасик щось запитав, хоч завжди він тільки мовчки слухав діда:

-Діду, а в нас у селі траплялися якісь ситувації, коли хтось врятував чиєсь життя?

-Хм… - задумався дід. – Так, так, пригадую! Навіть зі мною така ситувація сталася колись. Я тоді ще малий був і мені дуже захотілося познайомитися з тим Водяником, яким мене брат завжди лякав, що він у нашому колодязі живе. Десь п’ять мені було, може шість. Ну, я вилазю на колодязь, відкриваю кришку і починаю звати Водяника. І що ви думаєте?