Розділ 4. Який я присвячую Джавеліні

-Розділ 4-

Який я присвячую Джавеліні

З дитинства я люблю дивитися на полум’я свічки. Як сказав якось Сергій Притула: «В місті, коли раптово виключають світло, всім треба шукати ліхтарика. А в селі ніякого «раптово» нема». От і в нас у вітальні на шафі весь час стояли дві свічки. І досі стоять. А ще є в кладовці. І в іншій кімнаті. І в бабусі. Не дивуйтеся, це нормально, адже так, як в нас багато дерев то, коли сильний вітер, високовольтні дроти зачіплюються й часом рвуться за гілки і через це електрику обов’язково вимикають. А ще, коли гримить. Чи, коли йде дощ. Чи, коли в когось пожежа. Словом, дуже часто.

Ось і сьогодні: ми працювали на городі і тут, це було під вечір, почалася гроза. Зараз я, як і колись, сиджу і дивлюся на свічку: як високо, струнко, мов воїн, піднімається пломінь. Чи пам’ятає цей пломінь вишиванки, що вишивали молодиці колись давним-давно, у його світлі? Хоча, моя бабуся, напевно, теж вишивала рушники, сорочки отак, тож це було не так уже давно. Ти повинен пам’ятати. Ти ж пам’ятаєш, так, вогнику?

Тарасик був на диво тихий, він теж дивився на свічку. Пломінь наче заворожив його. І Захар теж дивився. Яскраві вогники відбивалися у його зелених очах. Ніхто не вимовив ані слова. І дорослі, які зібралися в іншій кімнаті теж мовчали.

«Як добре, що я живу в часи, коли можна сидіти, дивитися на вогонь свічки і думати. В час, коли пожежники не палять книжки. Коли немає механічних псів, «черепашок», автомобілів, які мчать зі швидкістю звуку» - подумала я. «Хоча, ні. Черепашки уже існують…»

Наступного дня завивав сильний вітер. Було так холодно, ніби природа за 10 днів уже й забула, що зараз літо. Зранку ми втрьох ходили надворі, закутавшись у найтепліші кофти. А мені чомусь було так весело. Я весь час хотіла засміятися, неначе вітер, що шмагав, і перебивав, як невихований, щойно розкрити рота, насправді розповідав жарти.

Врешті ми добряче змерзли і пішли по домівках – Захар практикувати твори, які в музичній школі задали на п’ятий клас, Тарасик приніс бабусі книжку, щоб читала. І я теж нарешті можу почитати. Вже десятий день літа, а я тільки третину книги прочитала. В мене так весь час – я завжди маю книгу, але читаю на день не багато. У спокійні дні моя норма – 30 сторінок. Що зробиш, що час такий вимогливий і безжальний.

Я читала. Думала. Читала. Думала.

«В нас залишився хоч один примірник Біблії?»

«Книжки – лише одне із вмістилищ, де ми зберігаємо те, що боїмося забути. В них нема ніяких чарів. Чари в тому, що вони говорять, у тому, як вони зшивають клапті Всесвіту в єдине ціле»

«Люди самі перестали читати, з власної волі». Тут в мені щось обірвалося. Підсвідомість нагадала про себе: «Бачиш, як я і говорила». Я не хочу в це вірити. Не хочу вірити в те, що цей час уже близько. Люди забувають про книги. Для них важливіші стають неіснуючі ‘’родичі’’ з телевізора. Адже саме такі, як більшість сучасних школярів, що ненавидять книги, можуть довести світ до такого. О, ні, краще не думати про це!

«Я пам’ятаю, як помирали газети, наче велетенські метелики у вогні. І ніхто не пробував їх воскресити. І ніхто не жалкував за ними. А уряд, побачивши, наскільки спокійніше буде, коли люди читатимуть лише про пристрасні поцілунки й жорстокі бійки, завершив справу, покликавши вас, повелителів вогню». Світе. Знай, я завжди читатиму. Я не дозволю спалювати книги. Я не дозволю тебе зруйнувати. Хоча б спробую.

«Той, хто не створює, мусить руйнувати».

Оце так книга. Я таких ще не читала. Вона – немов погляд з минулого у теперішнє і майбутнє.

Вітер затих аж коли стемніло. Я відкрила вікно. Виспівувала невидима під покровом темряви горихвістка, цвірінькали цвіркуни. І було ще щось. Десь недалеко. Соловей немов якимось чином дізнався, що я прислухаюся, бо перестав співати. Я заплющила очі й ввімкнула супер-мега-ультра музичний слух… Он воно що. Замість того, щоб практикувати твори на п’ятий клас, ти граєш Just the two of us. О, навіть в риму вийшло!

Я все слухала. Як прекрасно! Як прекрасно Захар грає! Він чудовий скрипаль. Зізнаюся, я теж іноді граю цю мелодію, відколи отримала від Свити ноти. Набридає щодня грати лише шкільні твори, тож я граю і деякі інші мелодії, а Just the two of us за 5 днів уже добре вивчила. Захар, схоже, також. І чому нам не грати разом?

***

В день перед Зеленими святами сталась одна дивна подія, про яку слід розповісти. Трохи випогодилося, тож я, мій тато, Тарасик і Захар пішли до річки за татарським зіллям.

Коли дійшли до місця, де росла осока, тато пішов туди, де вона була глибше, ми – туди де мілко, а моєму братику дуже сподобалася гойдалка, яку прив’язали до високого дерева, яке росте біля берега ще хтозна-коли, і зараз він намагався розкачатися на ній.

Рвали, рвали ми зілля і тут почулося тихе чалапання.

-Ховаймось, – не знати чого скомандувала я і ми сховались серед осоки.

З-за дерев вийшов Звенигора і, оглядаючись, рушив прямо на нас. «Все, зараз знайде» – вже подумала я, але він трохи звернув праворуч і зірвав кілька стеблин. Шурх-шурх – говорило зілля. Потім він трохи відійшов, поспішно попрямував у бік лісу й враз зник під його шатром. 

Ми вилізли із схованки і я глянула на Захара:

-То він просто прийшов зірвати зілля?

-Знаєш, - задумано мовив Захар, – мені в одну мить здалося, що він заховав під сорочку якусь невелику пляшку

-Справді? І ти не помітив, що у ній було?

-Та ні, не помітив. Він так швидко втік.

-І ти досі переконаний, що він не шпигун?

Цього разу він промовчав.

Ця подія насторожила мене ще більше, і я уже на всі сто була впевнена, що наш бібліотекар-дивак точно щось приховує.

Але давайте забудемо про всі ці таємниці. Я вам хочу розповісти про день, який був уже після Зелених свят. Тато Захара повернувся у Вінницю, адже його відпустка закінчилася. Якщо вас дивує, що я так мало говорю про дорослих, навіть не назвала імена батьків, то я скажу на своє виправдання, що вважаю, що вам буде нецікаво знати про їхні справи. Все, що в них є, - це щоденні турботи, куча роботи і списки справ. Мої батьки дуже працьовиті. Мама може від ранку до ночі сапати, готувати, прибирати; тато кучу всього хоче за день переробити. Бабуся теж хоче багато працювати, але ж здоров’я вже не те, то вона, буває, розповідає нам щось про давнину (а починає ті розповіді із слів «Коли зими ще були зимами»), про предків, читає Тарасику казки, співає разом з ним. Сільська натура. Все працюють і працюють. Я б так не змогла зараз, хоч прожила 8 років у селі. Мені шкода часу, шкода дитинства. Але ж батьки теж мають спогади з дитинства. І коли вони встигали його мати, якщо цілими днями роботу робили?