Розділ 3. У якому музика – мова народів

-Розділ 3-

У якому музика – мова народів

Годинник у формі кола на стіні у кухні показував 7:20 ранку. Великий годинник з маятником у вітальні будинку – 7:25. Обидві стрілки мініатюрного, що вже давно стояв на полиці у коридорі і не працював хтозна-скільки років, показували південь, чи, може, північ. У двох спальнях різниця була у дві хвилини (24 та 26). І, напевне ніхто навіть не здогадувався, що насправді зараз уже пів на восьму.

Я спала, як завжди майже з головою закутавшись у ковдру. І тут залунали по рипучій підлозі швидкі кроки.

-Зорю! Зорю, ти маєш це почути! – загальмував біля мого ліжка чимось стурбований Захар. – Я не знаю що це, але звучить насторожуюче.

-Ні, мамо, мені сьогодні не треба в школу – неділя, – сонно пробурмотіла я.

-Зорю, та я ж не маю більше кого запитати, усі на городі! Давай, вставай! Якщо це щось важливе?!

Я неохоче, із заплющеними очима злізла з ліжка і, швидко, наскільки це давала сонливість, одягнувшись, вийшла на подвір’я, де, чекаючи на мене, тупотів стурбовано мій друг. Не встигла я щось сказати, як він схопив мене за руку і потягнув до хвіртки. Кілька разів спіткнувшись, я все ж опинилася на вулиці. Захар уважно й очікувально на мене подивився і я прислухалася. Звідкись здалеку долунали сигнали автомобіля, які могли сповіщати тільки одне:

-Ти мене розбудив о пів на восьму в неділю, щоб я послухала, як цигани пір’я купують?

-Що? Які цигани? Яке пір’я? – не міг нічого зрозуміти Захар

Неподалік бігав з оприскувачем для квітів, якого випросив у бабусі коли побачив, як вона обприскує розсаду, веселий Тарасик. Він прискав на все, що тільки бачив: і на дерева, на двері, і на автомобіль тата, і на паркан і до курей намагався через сітку дістати. 

-О, а ти казав, що нема в кого спитати. Про це тобі навіть Тарасик розповів би, – спокійно мовила я. А тоді гукнула: Гей! Привіт, Тарасику! Не даси на хвильку прискалку?

Він підійшов і простягнув мені свою «іграшку». 

-Дякую, – відказала я і, без жодних слів, направила її на Захара, швидко натискаючи на курок.

-Ой! Ні! Пфф. Не треба! Пффф, – почав захищатись від води той, а Тарасик поточився зі сміху. – Та я ж не знав! Пффф. Я дума, що то якась… пфф… сирена! Або якесь ПФФФФФ важливе повідомлення!!!

-Ну що ж, тепер знатимеш, що сову рано будити не слід, – перестала бризкатись я. Захар поглянув на себе і засміявся разом зі мною і Тарасиком.

Тут почулося гудіння мотора і чмихання трактора. Оглянувшись, побачили як до другої хвіртки під’їхав дядько Женя. За склом трактора було видно його круглу голову з очима-щілинками і з пишними вусами, крізь які вже пробивалася сивина. Він майстер чудовий – плете кошики гарні, просторі і міцні. І зовсім така працьовита людина, що аж занадто. Бабуся про таких каже: «Весь світ би з’їли», хоч і сама працює забагато.

Ми тільки глянули одне на одного і вже гайнули навипередки до дядька.

-Здоровенькі, дітлахи, – привітався він, коли заглушив мотор і вийшов до нас. – Ого, як ти виріс, Тарасе! – сказав, ніби лише тому, що так кажуть усім дітям, адже Тарасик ледь діставав йому до пояса.

Почувши гучний голос дядька, звідкись взявся мій тато. Чоловіки потиснули руки і почали про щось говорити, поки ми пішли навчити Тарасика грати у класики.

-А ви знаєте, що сьогодні концерт у клубі? – долинули незабаром до нас голосні слова дядька Жені.

-Не знаю, а о котрій? – поцікавився тато.

-Ополудні. Приходьте, бабки мають якусь нову пісню заспівати, кажуть, що самі написали.

-Звісно прийдемо.

Вони ще раз пожали руки, хряснули залізні дверцята, знову загуркотів трактор і дядько Женя поїхав далі.

Тож, після сніданку, ми всі гуртом рушили до клубу. Захар навіть взув свої улюблені помаранчеві кеди. В залі уже було багатсько людей, напевне половина червоних крісел були зайняті. Виступи у нас відбуваються не часто, тому й стільки сьогодні людей прийшло. У третьому ряду я помітила дядька Звенигору, тож попрямувала у четвертий, аби бачити його, або, як це щойно назвав Захар, «шпигувати».

Навіть бабка Горпина пришкандибала! Пам’ятаєте, я казала, що їй скоро 99 стукне? А вона все одно залишається веселою і дуже кумедною.

-Здрастуті, що ви там? – почула я, як моя бабуся з нею привіталася.

-Нічо, помаленько, – відповіла вона, як часто відповідають бабусі в селі. – Здоров’я ше є, але на городі таке робиться ниньки, шо не годна справитися.

-А шо в вас там робиться?

-Та курей не закрила, а вони мені там пороздряпували всьо, повидзьобували, шо в мене не город тепер, а Маріуполь.

Усюди лунали розмови. Хтось питався, як там чийсь синочок на війні, хтось скаржився, що малина цього року буде дешевою, хтось розпитував кого це вчора хоронили і хто має одружитися. От тільки Маріуполя на городі більше ні в кого було.

Через хвилин десять гамір затих і на сцену вийшло восьмеро бабусь у довгих спідницях, в вишиванках й у червоних квітчастих очіпках. Це – наша сільська група, яку за її пісні знають навіть у Києві. Вони завжди починають виступ з однієї й тієї ж пісні і виконують її, як на мене, найкраще. Ось і зараз залунало на весь зал:

Ой, там на горі

Ой, там на крутій

Ой там сиділа пара голубів

Ой там сиділа пара голубів.

Вони сиділи, парувалися,

Сизими крильми обіймалися

Сизими крильми обіймалися.

Багато ще пісень заспівали вони, потім вийшли маленькі дівчатка у хустках і з віниками в руках й заспівали «Заметушечку», а на кінець вийшли музиканти. Зараз у нас тільки одна група з п’яти людей, а от колись було дві по цілих двадцять! До цього часу ми з Захаром частенько потайки зиркали на дядька Звенигору і одного разу мені навіть здалося, що він відчув наші погляди на потилиці, бо повернувся і декілька секунд, примружившись, бігав очима по рядах. Але, коли вийшли музиканти, вже ні я, ані Захар не зиркали на нього: очі Захара незмигно дивилися на скрипаля Митю – високого, з темно-рижими вусами і борідкою; а мої віддалися увазі до Свити – його дружини: низенькій, з каштановим кучерявим волоссями до пояса, яка, немов пливла у небесах, грала на фортепіано.