Розділ 2. У якому нас знаходять перші пригоди

-Розділ 2-

У якому нас знаходять перші пригоди

Сонце пустило свої промінчики крізь вікно. Я зажмурилася, усміхнулася їм і швидко скочила на ноги. Настав новий день. Сьогодні я вирішила провести Захару екскурсію по нашому селі, а заодно і вам. Йти пішки – ідея не приваблива, а якщо не пішки, то велосипедами. У мене велосипед то є, і не простий велосипед, а «Україна», а от у Захар немає. Та рішення одразу знайшлося. Тато згадав про свій старий велик, що вже хтозна-скільки припадав пилюкою під навісом у дальньому кутку. Коли велосипед був витягнутий на білий світ, ми взялися його драяти. Я почала чистити колеса на яких ще залишилися болото і глина. Тарасику заманилося п’ять разів вимити кермо, а Захару залишилася рама. Десь через пів години він був вимитий, педалі змащені, сидіння підкручене і зовсім виглядав не погано, немов старий дідусь, що сходив у салон краси.

Після сніданку ми вдвох вирушили у дорогу. Тарасик теж хотів із нами, але, коли почув, що тато поїде мотоблоком на дачу, то одразу ж передумав. Дуже він любить на возі їздити.

Якщо ви раптом опинитеся біля Вінницького Західного автовокзалу з вільним часом у кишенях, то поверніть ліворуч та їдьте просто вперед – не пошкодуйте хоч раз кишені вивернути. Ви проїжджатимете села, підніматиметесь і спускатиметесь пагорбами; побачите ставки й, гарно придивившись, може навіть помітите:

Ген корів розсипана квасолька

доганяє хмари у полях.*

За сорок хвилин ви натрапите на село між безмежними полями. То ви заїдьте до нас! Лиш будьте готові – у нас горбиста місцевість: маленькі пагорки, стрімкі схили, високі підйоми, немов гори. Земля порізана рівчаками та ярами. Асфальтована дорога часто, завертаючи, переходить в биті шляхи, а ті можуть перетворитися у звивисті стежини.

Між зеленими смугами дерев знайшли собі місця низенькі та високі хатинки із широкими городами. Але, щиро кажучи, дерев у нас не стільки, скільки чагарників, якщо не враховувати людськими руками посаджені сади. Можна зустріти дикі яблуні, клени, а у центрі височіють сосни. Біля школи росте два буки – рідкісні дерева.

Багато хто в нас має виноградники. Я дуже люблю не стільки виноград, скільки гнучкі стовбури, в’юнкі кучері й широке листя цієї культури, – під їхнім тіньовим захистом так добре у спекотні дні. Навколо, як я кажу, володінь жителів нашого села простягаються міцні тини, високі паркани чи кам’яні мури, повиті лозою, порослі мохом. Часто у заростях можна розгледіти стіни – стоять собі самотньо, зберігають пам’ять про те, що колись давно тут були чиїсь володіння.

Захар не міг надивуватися, які різноманітні будинки – приземкуваті, з низькими дахами, а деякі, покинуті давним-давно, навіть під стріхою; подекуди гарні, поважні двоповерхові чи просто високі одноповерхові. І всюди чути багатоголосі співи пташок, шелест листя і трави. А ще пес загавкає, якщо близько до паркану проїдеш, або загуркоче десь мотоблок чи трактор. Поки ми їхали, нам зустрілося тільки декілька людей («Добрий день!», «Добрий день!»), що йшли в бік магазину – всі інші у садках чи на роботі.

Ми проминули крайню хату і поїхали в бік поля, де уже сходила кукурудза. Поруч з ним, битим шляхом, стрімголов помчали вперед, шалено крутимо педалі, і, набравши розгону, розставляємо в боки ноги і ніби летимо, а не їдемо! По праву руку, скільки сягає око, - простягається поле; ліворуч, десь далеко за зеленим стрімчаком, видніються садки. А навколо ані душі! Високо в небі висить сонце, а ми несемося, весело сміючись і здається, ніби й сонце теж сміється, ніби нема в житті турбот та хвилювань. І ось саме коли так здається, турботам одразу все треба на місце поставити – позаду почувся різкий шурхіт коліс. Я з несподіванки крутнула кермо і ледь не заїхала в чагарник. Зупинилась, оглянулась і побігла до Захара, який піднімався з землі.

-Ти не забився? – питаю схвильовано.

-Та ні, нічого страшно, в яму заїхав і не втримав рівновагу. Трохи незвично на цьому велосипеді, але я звикну, – запевнив він, стріпнув пил з футболки і підняв велосипед.

Ми знову рушили, але вже не гналися так, ніби за нами вовки бігли. За хвилину повернули ліворуч і скоро попереду завидніла гладенька поверхня ставка. На ній можна було розгледіти чимало білих плямок. Коли під’їхали ближче, стало зрозуміло, що це – лебеді. Вони повільно й поважно плавали, хто сам, а хто разом з іншими. Іноді один лебідь ледь-ледь піднімався над водою, черкаючи по поверхні крилами, і летів до іншого, ніби бажав принести йому щойно почуті вісті. Ми повільно їхали вздовж берега, що починав вкриватися зеленою травичкою й слухали шепіт очерету. На протилежному березі росло п’ять височенних берез, немов сторожі ставка.

Аж ось доїхали до дерева, що дуже дивно росло – його коріння починалося у схилі, потім стовбур ледь не горизонтально вигинався і потім тягнувся вверх до сонця. До нього була повернута якась табличка, немов для дерева мало значення повідомлення на ній. Я сповільнила рух, злізла з велика і обійшла навколо табличка. На ній червоним літерами було виведено: «Водостік. З 13.10.2021 р. вилов риби ЗАБОРОНЕНО». Згадуючи господарів собак біля школи, я подумала, що насправді людям забороняють дуже багато речей.

Ось з-за розлогого дерева виглянула хатина. Вона була близенько до річки і далеко від інших будинків.

-Дивна хатина. Ніби тут відлюдник живе – припустив Захар.

-Діда Миколу можна точно так назвати, – погодилася я. – Його дуже рідко бачать в селі, він не любить бути серед людей.

-Чому? – здивувався мій друг.

-Він бачив війну. У чотирнадцятому році забрали, а скоро він повернувся. І повернувся німим. Він немов став для всього світу чужим… Хоча, багато людей говорять, що вечорами долинають з його хатини якісь приглушені звуки. Дехто каже, що вони схожі на плач і зітхання й навіть на волання.