На новий Рік я зголосився на чергування. Неймовірно! Та мені довелося виборювати це право – зробити кілька швів у першу ніч року, бо мене й досі вважали тут гостем. Привітавши по телефону батьків, Макса та Діану, що тішились синочком-первістком, я прийняв зміну. Молоді медсестри відделегували Кіру із запрошенням прилучитися до них на святкове застілля. Вона прийшла, глянула на мене своїми великими надзвичайно добрими очима й той погляд важким ярмом ліг мені на шию. Я відмовився. Не хотів псувати їм свята своєю кислою міною, бо в той час, коли всіх трясло від святкової лихоманки, я почувався як старий, понівечений замок, від повної руїни якого рятує тільки статус старовинної пам’ятки архітектури. Я закрився в палаті чергового і думав подрімати, поки все спокійно. До ранку ж обов’язково знайдеться дві-три жертви невмілого поводження з петардами.
Та сон не йшов у мою голову. Я дивився на стелю. Розумів, що наближаюся до межі, за якою нема життя. Почувався так, ніби мені не 24, а під сорок. Аж до сьогодні ті зайві 15 років щоранку брутальною щетиною та згаслим поглядом дивились на мене із дзеркала. Втім, я не хотів лякати пацієнтів, тому привів свій вигляд до звичного.
До звичного… Це не зовсім було правдою, бо з недавнього часу моя зовнішність типового франта, оперезана митарствами нещасливого кохання, збагатилася прикметами підстаркуватого професора-інтелектуала. Я рідко посміхався, говорив мало, тільки по суті, а дівчата мого віку були зі мною на „ви”. Окрім Кіри, звісно, відносинам з якою моя начитана голова так і не підібрала назви. Моя розважливість, що суперечила усім канонам юнацької поведінки відштовхувала усіх потенційних друзів. Навіть Макс став телефонувати рідше.
До півночі було спокійно. Я прочинив вікно, щоб послухати бій курантів на міській ратуші й подивитись феєрверк. На довго, щоправда, мене не вистарчило, бо в тих широтах було так холодно, що, здавалося, ніби зима мешкає тут навіть тоді, коли всюди літо.
Я зачинив вікно. Святковий галас трохи втих. Тоді ж під приймальне відділення під’їхала машина невідкладної допомоги, новенька, не з автопарку нашої лікарні. Я неохоче вдягнув халат й почав спускатися вниз.
- Що там у нас? – запитав, коли прийшов на пост чергової медсестри.
- Ненормальна якась. Сіла за кермо в нетверезому стані й мчала кудись, як скажена. Водій таксі знайшов її машину, що врізалась у кучугуру снігу, а швидка, що їхала з виклику, доставила нам. Це ж наша дільниця.
- Як вона? – байдужим тоном запитав я, переглядаючи записи в супровідному листі. Почерк видався мені знайомий.
- Спить. Загрози життю немає, - відповіла Кіра, роблячи відповідний запис у журналі. - От тільки лоба розсікла до гострого предмета. Впораєшся?
Я гірко зітхнув і, прихопивши недочитані записи, поплентався у бокс. Йшов собі освітленим через одну лампу зі стандартними квадратними плафонами коридором, у кінці якого кольоровими гірляндами переливалася ялинка, й нічого не думав. Перш ніж відкрити двері, мимовільно заглянув через віконце й одразу ж отримав шалену дозу адреналіну, бо поруч потерпілої від власної нетямущості жінки, спиною до мене стояла Еріка. Та сама Еріка з мого колишнього життя. Це вона супроводжувала хвору. Записи в супровідному листі були зроблені саме її рукою.
Я не бачив її обличчя, тільки постать з довгою косою, абияк перетягнену стрічкою. Втім, я був певен, що не міг помилитися, адже знав на її тілі кожен вигин, родимки, товщину кистей рук, розмір грудей. Я стояв, як примерзлий до землі. З кожним ударом мого серця ця несподівана зустріч набирала конкретних рис фатальності, а я ніяк не міг відважитись відчинити дверей, бо це більше не було випадковістю. Це було відвертим знущанням долі.
Двері скрипнули і вона повернулася. Виглядала спантеличеною та втомленою. Не краще за мене. Я глянув їй в очі і, власне кажучи, більше не був певен, що гірше саме мені. А Еріка, щойно побачивши мене, зблідла так, ніби побачила якусь примару. Тоді підійшла до стіни і притулилася до неї чолом. Я б з радістю зробив так само, бо кожна наша зустріч була як вужче коло пекла. Щораз ближче до самого центру зла.
- Все гаразд? – розхвилювався я.
- Нічого не гаразд, - схлипнула вона, вдаривши долонею по вимитій хлорованою водою плитці. Тоді зіщулилась, як дитина, котру лупцювали за непослух, й схлипнула.
Я заціпенів, бо подумав, що пацієнтка вмерла, і кинувся перевіряти їй пульс. Та жінка мирно спала, посміхаючись крізь сон. Я одягнув рукавиці, зробив анестезію, протягнув нитку в іглу та почав зашивати її понівечене обличчя. Час від часу я поглядав на Еріку, котра тихенько, не ховаючись, плакала собі в кутку, й повернулася, щойно я закінчив роботу. Коли я заговорив, вона здригнулася. І тремтіла.
- Чому ти тут?
- Гарне питання на зустріч.
- Я думав, ти у Варшаві.
- Я й справді була там, та повернулася. Тобі, бачу, сімейне життя, теж до смаку не прийшлося.
Коли вона гнівалась, то здавалась меланхолійно гарною. А ще я страшенно зрадів, що вона здогадалася про мою брехню.
- А твоя симпатична машинка?
- Повернула її. Не вийшло жити чужим життям. Це хіба збоку здається, що хрест ближнього легший, а коли сам спробуєш, виявляється, що і ця стежка не м’якша за скелю. Він був добрим до мене і заслуговував на любов, а я не могла дати того, чого не маю.