7

Не знаю, чого я сподівався. Університет ми закінчили, інтернатуру кожен проходив там, де зміг влаштуватися. Від Еріки не було звісток: зникла в невідомому напрямку, і я гадки не мав, де її шукати. До липня теж було неблизько.

Знову настали дні мого смутку. Навіть гірше, бо у своєму страждання я опустився на саме дно. Не схотів залишатися в місті, де моє життя було так безжально зруйноване. Сам попросився у якесь провінційне містечко на півночі, хоча, якби міг, то відлетів би на іншу планету, бо тут все нагадувало про неї. Мою Еріку. Запах квітів на міській клумбі, пух кульбаби, ліжко, в якому я спав сам. Я втікав від усіх тих деструктивних факторів, що найбільше впливали на мої нерви, втікав від маминих допитів і тих спогадів, які сам нацьковував на свою голову.

На північ я їхав без оптимізму. Коли думав про Верхній Гребінь, уявляв собі цяточку на карті, зі старим химерним військовим шпиталем за часів Першої Світової, коли ще Флемінг не винайшов пеніцилін. Утім, прибувши на місце, я був приємно здивований. Затишне містечко серед гір на кордоні з Румунією, лікарня - щойно після ремонту та, дякуючи програмі „сільська медицина”, повна шафка ліків та необхідних для роботи хірурга причандаль.

З першим візитом я, звісно, завітав у кабінет завідувача відділу загальної хірургії - пана Віктора Філя. То був сивочолий чоловік, приємної зовнішності, котрий подивившись на моє скерування, запідозрив щось неладне:

- Давненько на наші землі нога інтерна не ступала… За яку кару вас сюди скерували? З обласного центру, другого після столиці?

- Це виключно моя ініціатива.

- Думаєте, у нас нижчі вимоги до професіоналізму?

- Не думаю.

- А як же перспективи? У нас тут рутинна робота, а з вашими та можливостями…

- І чим же мої можливості відрізняються від мені подібних? Так, я син мера, але це ж не робить мене добрим хірургом, - збуджено відповів я.

- Ох, які ж ми принципові!

- Крім того, я буду вчитися у професора з такою школою за плечима!

Моя сміливість лилася через край і я поглядом вказав на сертифікати у рамочках та почесні грамоти пана Філя, що висіли у нього за спиною.

- Хто, скажіть мені, попав краще?

Я думав, він розізлиться на моє фанаберство, одначе, він тільки засміявся:

- Який темперамент… Похвально, похвально… О! – ще більше зрадів він, глянувши крізь окуляри на мій атестат. - Технічна латинська – perfect! Чудово, чудово! Що ж. Гадаю, ми спрацюємось. Приходьте завтра і ми узгодимо графік.

Подякувавши йому за теплий прийом, я вийшов з ординаторської та решту часу згаяв на пошуки житла. Пощастило мені аж під вечір. Будинок, на п’ятому поверсі, якого знаходилось орендоване мною двокімнатне помешкання, був затиснений між педіатричним відділенням та пожежною частиною. З віконечками, схожими на бійниці. Без ліфта та під’їзної дороги. А ще ж сусіди залишалися! Втім, я не нарікав. Залишив авто на стоянці, бо ж до лікарні якихось сто метрів.

І вранці наступного дня подолав їх за неповних п’ять хвилин.

Зустрічали мене гостинно – традиційний лікарняний запах та медсестричка Кіра, юна зовсім, певне рік по коледжу. До всього ж білявка. І красуня. На таку несила дивитися без млості в грудях та захоплення. Кіра була така люб’язна і провела мені коротеньку екскурсію коридорами хірургічного відділення та станції швидкої допомоги, звідки й власне мала починатися моя практика. Потім вона з розмахом відкрила двері невеликої кімнати й сказала, що це буде мій робочий кабінет.

- А тепер поквапся. Там привезли хлопчика з апендицитом. Професор Філь оперуватиме. Просив тебе зайти.

- Отак відразу? – перелякано запитав я.

- А чого ж чекати. Тямущу голову він бачить здалеку…

Кіра підморгнула мені й зникла у нетрях коридорної білизни. Я перевдягнувся й поспішив до операційної. За кілька хвилин прийшов сам пан Філь, він же й головний хірург, і від першого надрізу до останнього шва до дрібниць коментував свої дії. Спершу це здивувало мене, а трохи згодом я дізнався, що пан Філь колись працював із магістрами та аспірантами кафедри хірургічних дисциплін нашого університету, й покинув викладацьку працю через сімейні обставини. Після того, я звертався до нього включно „пане професор”.

За дві години операція успішно закінчилася. Професор Філь подався заспокоювати родичів хлопчика, а я сховався у своєму кабінеті. Дух перевести. Рівно за дві хвилини у двері постукали й на порозі з’явилася Кіра зі сріблястою тацею, на якій у горнятку парував чай.

- Я принесла вам чай з м’яти…

- Дякую. Можна й на „ти”.

- Гаразд, - покірно відповіла вона, переставляючи горнятко на стіл. Коли за нею зачинилися двері, я одразу ж подумав, що межі її вмінь не розповсюджують дальше обов’язків секретарки, і заварювання чаю – це єдине, чим вона може прислужитися для цієї медичної установи. Для цього навіть не треба було аж три роки гаяти у медичному коледжі. „Уся ця її показна упевненість”, - зухвало бродило в моїй голові, - „до першого незадоволеного пацієнта, котрий поскаржиться на її непрофесійність.”