4

Після тієї зустрічі з Карамелькою у наших стосунках з Ерікою нічого не змінилося. Усі мої намагання поговорити виявилися даремними. Вона поводилась як звично, не шукала моєї уваги, тільки байдуже поглядала в мою сторону. І я не бачив у цьому жодних проявів любові. Це було боляче, бо з кожним днем сам я любив її все більше.

Під кінець травня з Варшавського університету надіслали пропозицію на обмін студентами. Звісно, кращими, у число яких тепер входив і я. То була лиш одна вакансія і щоб її заповнити, серед кращих студентів четвертого курсу влаштували змагання.

Завдання були у тестовій формі, де кожному зі студентів присвоювався шифр, згідно порядкового номеру стола. Для об’єктивної перевірки. Еріка сиділа за першим, я за сьомим. Мені було байдуже до іспиту, я просто не міг дозволити їй поїхати. Не міг її втратити, дарма, що вона ненавиділа мене, а потім ненавидітиме ще більше. Для мене це були змагання чесності з підлістю, і я мав намір виграти їх будь-яким способом.

Я впорався із тестом доволі швидко, замість сімки у потрібній клітинці написав одиничку. Потім трохи зачекав і здав своє завдання одразу ж за Ерікою, а пройшовши кілька метрів, повернувся, мовляв забув підписати роботу. З одинички легко зробити сімку, отож, підміни ніхто не помітив.

Вона буде найкращою, гадав я собі. Тобто, виграю я, а потім знайду зручний привід і, коли буде запізно замінити мене іншим студентом, тихенько відмовлюся. Це було підло, втім, я не знав, як ще можна втримати її поруч. Чого ж не зробиш задля шляхетної мети!

У день оголошення результатів, після закінчення заключної лекції, пан професор попросив усіх затриматись. Для такого важливого повідомлення прийшов сам ректор. Після недовгого вступного слова, він витримав коротку паузу, і повідомив, що за програмою обміну студентами, до Варшави їде студент, котрий без жодної помилки зробив тест. І це була Еріка.

Це був подвійний удар нижче пояса, бо, досить того, що я підсунув їй абсолютно виграшну роботу, з виразу її скривленого обличчя зрозумів, що вона не хотіла їхати. Задля цього навіть свідомо відповіла неправильно.

Та було пізно щось виправляти. Вона все зрозуміла, глянула на мене з докором, а потім усім посміхнулася. Їй аплодували стоячи. Усі, крім мене. І треба ж бути таким телепнем? Захотілося, бачте, йому долю обдурити!

Я поклав голову на стіл, прикривши її зверху руками. Хотів перечекати, поки усі розійдуться. Раптом почув на своєму плечі тягар чиєїсь долоні. Навіть не підводячись, знав, що це Макс.

- Слухай, ти програв з думою. Ми всі бачили, як ти старався. Але не треба перегинати палицю… - мовив він без зловтішання.

Боже! Він думав, що мені прикро з приводу суперництва, а мені ж до нього зовсім діла не було.

- Підводься, - скомандував він, міцно схопивши мене за лікоть. Я не опирався. – Трохи розвіємось, а то ще трохи й твій спосіб страждати конкуруватиме з жіночою істерією у критичні дні.

Ми давно так не розмовляли. Точніше, ніколи. Це була суто чоловіча бесіда. Ми вгамували голод нервів заспокійливим й зовсім не тим, що пахне валеріанкою. Тоді я поділився з ним своїми почуттями до Еріки, а він розповів про стосунки з Діаною. Потім ми впилися до чортиків, а це, як відомо, найкращий спосіб відновити зіпсовану дружбу.

Семестр закінчився, ми успішно здали іспити. Я старався приходити пізніше, щоб не попадатись Еріці на очі, уникав будь-якої нагоди для пересікання, як робив це раніше. Зустрів її аж за місяць, і зрозумів, що липень – це наш час. Це сталося випадково, хоча у нашому випадку у збіги вірилось важко.

Того дня Макс влаштовував вечірку, а що ми знову були друзями, я зголосився допомогти йому запастися випивкою та закусками. Ми завантажили магнітну стрічку аж до гірки і чекали своєї черги. У той час за сусідньою касою мою увагу привернула дівчинка дошкільного віку, котрій бабуся пояснювала, чому не може купити їй шоколад. Жінка відклала плитку на полицю, відвертаючи від онучки зболений погляд. Я хотів підійти і попросити дозволу заплатити за них, та раптом почув:

- Нехай вона візьме, я оплачу рахунок.

Той голос з милозвучним тембром я міг би розпізнати серед тисячі інших голосів. То був голос Еріки. Вона взяла малу на руки, піднесла до стелажів із солодощами і дозволила їй вибирати. Від того зворушливого видовища, а ще від усвідомлення, що ми думаємо однаково, я розчулився мало не до сліз.

- Йдемо, - потягнув мене Макс за рукав, бо я прикипів до місця, затримуючи чергу. – Почекаємо на вулиці.

- Я ще не подякував тобі за неї… - мовив я дорогою до машини, згадавши його вибрик річної давності, що ледь не коштував нам дружби.

- Теж мені послуга!

- Зате запасів адреналіну вистарчить до кінця життя. Ну і ларингіт мені точно не загрожує.

- Це не смішно.

- А хто тут сміється?

- Ця любов колись тебе доконає, - похитав головою Макс.

Я не відповів. Ми завантажили пакети в багажник і запалили цигарки. Так чекати приємніше і нерви заспокоює.

- Скажеш їй, щоб не їхала?

- Не знаю.

Я й справді не знав, що їй сказати. Щойно вона вийшла з дівчинкою за руку та бабусею, що ледь не кланялась з вдячності, я викинув цигарку в смітник, та пішов їй назустріч. Макс залишився на місці, дозволивши нам побути удвох.