Епілог

POV Адам
Ніч була тиха, майже нереальна. Така тиша буває лише перед тим, як світ змінюється назавжди.
Я прокинувся від її дихання — воно стало іншим, глибшим, уривчастим. Олівія лежала поруч, тримаючи руку на животі, і дивилась у стелю. Коли наші погляди зустрілися, вона ледь усміхнулася.
— Здається… він вирішив, що вже час.
Моє серце вдарило так сильно, ніби хотіло випередити мене. Я сів поруч, взяв її долоні — теплі, знайомі до кожної лінії.
— Я тут, — сказав я. — Ми все зробимо разом.
Дорога до лікарні розчинилася в миготінні ліхтарів і моїх молитвах, тихих і впертих. Я тримав її за руку, рахував вдихи разом з нею, повторював одне й те саме: ти впораєшся, кохана, ти неймовірна.
У пологовій було світло й спокійно. Лікарі рухалися злагоджено, але я бачив тільки її. Олівія була зосереджена, сильна й водночас така ніжна, що в грудях пекло від любові.
— Подивись на мене, — прошепотів я, притискаючи її лоб до свого. — Я тут. Ти не одна.
Вона стиснула мою руку — міцно, по-справжньому. — Я знаю. Завжди знала.
Час розтягнувся. Біль приходив хвилями й відступав. Я говорив з нею, розповідав, як ми чекали цього дня, як він штовхався, коли я читав уголос, як ми вже любимо його більше за все на світі.
І тоді — звук.
Перший крик. Маленький, справжній, такий гучний, що здавалося — він розбудив увесь світ.
— Вітаю, — сказала акушерка з теплою усмішкою. — У вас син.
Я не пам’ятаю, як почав плакати. Просто сльози текли самі. Я дивився, як його кладуть Олівії на груди — маленьке диво з теплими щічками, з кулачками, що стискали повітря.
— Привіт… — прошепотіла вона тремтячим голосом. — Привіт, мій хлопчику.
Я нахилився поруч, торкнувся його крихітної ручки. Він стиснув мій палець — так міцно, ніби знав мене завжди.
— Я тут, сину, — сказав я крізь сльози. — Я з тобою. Завжди.
Олівія подивилася на мене — втомлена, щаслива, неймовірна. — Ми зробили це.
— Ти зробила це, — відповів я й поцілував її в чоло. — Ти — мій дім. А він… — я подивився на нашого сина, — наше серце.
Коли нас залишили вдвох — утрьох — у палаті стало тихо. За вікном сходив ранок. Новий день. Нове життя.
Я сидів поруч, тримаючи їх обох за руки. Маленьке тільце дихало рівно, спокійно. Олівія заплющила очі, усміхаючись.
— Як ми його назвемо? — тихо спитала вона.
Я не вагався. — Так, як ми мріяли. Бо він — наша надія.
Вона кивнула, і я відчув, як у цю мить усе стає на свої місця. Біль минулого залишився позаду. Попереду — безсонні ночі, перші кроки, сміх, сльози й тисячі дрібних моментів, з яких складається щастя.
Я дивився на свою сім’ю — і знав:
після всього, що ми пережили, ми нарешті вдома. 😍