Розділ 15

 POV Олівія
Минуло ще кілька місяців — тихих, наповнених очікуванням. Час тепер ішов інакше: повільніше, уважніше, ніби сам світ не хотів поспіхом проминути ці дні. Мій живіт уже було неможливо приховати — він став округлим, живим, справжнім. Я часто ловила себе на тому, що розмовляю з ним, сміюся, іноді плачу — і завжди відчуваю відповідь. Маленькі рухи, як несміливі дотики зсередини.
Того ранку Адам був особливо зосередженим. Він зав’язував мені шарф у коридорі з такою серйозністю, ніби ми вирушали не в лікарню, а на щось величезне й доленосне.
— Готова? — спитав він, дивлячись мені в очі.
Я кивнула й стиснула його руку. — Думаю… так. А ти?
Він усміхнувся, але в очах було хвилювання. — Я чекав цього моменту більше, ніж зізнаюся.
Дорога до лікарні була наповнена тихою музикою й нашими періодичними поглядами одне на одного. Адам тримав мою руку майже весь час — так, ніби боявся відпустити навіть на секунду. Я відчувала, як він час від часу погладжує живіт великим пальцем, і це заспокоювало нас обох.
Кабінет УЗД був світлим, майже затишним. Лікарка привітно усміхнулась, а я лягла на кушетку, відчуваючи, як серце б’ється десь у горлі. Адам став поруч, трохи нахилившись до мене.
— Дихаємо, — прошепотів він. — Разом.
Коли на екрані з’явилися перші чорно-білі обриси, я завмерла. Там був наш малюк. Справжній. З ручками, ніжками, з маленьким серцем, яке впевнено билося.
— Бачите? — сказала лікарка. — Ось голівка… ось спинка…
Адам нахилився ближче, його очі сяяли. — Він… такий маленький, — прошепотів він, ніби боявся злякати картинку.
Я стиснула його руку. — Але він тут.
Лікарка кілька секунд мовчки рухала датчиком, уважно вдивляючись у екран. Моє серце калатало все швидше. Я затримала подих.
— Ну що ж, — нарешті сказала вона з усмішкою, — можу вас привітати. У вас буде хлопчик.
Час зупинився.
— Хлопчик?.. — перепитала я, і голос тремтів.
Адам не сказав нічого. Він просто повільно видихнув — і я побачила, як його очі наповнились сльозами. Справжніми, нестримними. Він притулився чолом до мого плеча.
— Син… — прошепотів він. — У нас буде син, Олів.
Я розсміялась крізь сльози. — Наш хлопчик…
Адам обережно поцілував мій живіт просто там, у кабінеті, не зважаючи ні на що. — Привіт, сину, — сказав він тихо. — Я так тебе чекав.
Дорогою додому ми були іншими. Наче щось остаточно стало на свої місця. Адам говорив про імена — вперше так відкрито. Про те, як навчатиме його кататися на велосипеді, як читатиме казки перед сном, як носитиме на плечах.
— А якщо він буде схожий на тебе? — усміхнулась я.
— Тоді він буде найсильнішим хлопчиком у світі, — відповів Адам і додав тихіше: — А якщо на тебе — то найніжнішим.
Вдома він допоміг мені зняти пальто, потім знову опустився на коліна переді мною, поклавши руку на живіт. — Ми сім’я, — сказав він упевнено. — Ти, я і наш син.
Я накрила його руку своєю, відчуваючи легкий поштовх зсередини. — Він ніби погоджується.
Адам усміхнувся — тією усмішкою, в якій було все: пережитий біль, любов, надія й безмежне щастя. — Тоді вперед, — прошепотів він. — Ми готові. 😍