Розділ 14

POV Олівія
Минуло кілька місяців.
Ми навчилися жити не обережно — усвідомлено.
Разом снідали. Разом мовчали. Разом сміялися з дрібниць, які колись здавалися неважливими.
Того вечора Адам обіймав мене ззаду на кухні, коли я різала яблука для пирога. Його підборіддя торкалося мого плеча, губи — шиї.
— Я люблю ці миті, — прошепотів він. — Коли ти тут. Коли ми просто є.
Я усміхнулася, але світ раптом похитнувся.
Запах яблук став різким.
Звук — глухим.
— Адаме… — я не встигла договорити.
Темрява накрила м’яко, але безжально.

POV Адам
Вона знепритомніла в моїх руках.
Цей страх я знав надто добре.
— Олівія! — я опустився з нею на підлогу, тримаючи обличчя в долонях. — Подивись на мене, будь ласка…
Вона не відповідала.
Я не пам’ятаю дороги до лікарні. Пам’ятаю лише, як стискав кермо й молився вперше за довгий час.
Тільки не знову.
Будь ласка, тільки не знову.
Коридор лікарні
Я ходив з кутка в куток, коли вийшов лікар.
— Скажіть мені чесно, — випалив я. — Хвороба повернулася?
Він подивився на мене уважно. Занадто спокійно.
— Ні, — сказав він.
Я видихнув, але серце ще билося скажено.
— Тоді що? — прошепотів я. — Що з нею?
Лікар ледь усміхнувся.
— Це інше, пане Мур. Але… — він зробив паузу. — Про це вам краще почути від неї самої. Ваша дружина прийшла до тями.

POV Олівія
Я відкрила очі й одразу злякалася.
Білий стеля.
Той самий запах лікарні.
— Ні… — прошепотіла я. — Скажіть мені одразу. Це знову вона?
Лікар нахилився ближче.
— Заспокойтеся, Олівіє. Пухлини немає. Ви абсолютно здорова.
Я заплющила очі, відчуваючи, як сльози полегшення котяться щоками.
— Тоді чому… — я торкнулася грудей. — Чому я знепритомніла?
Він усміхнувся так, як усміхаються, коли приносять щастя.
— Бо ваше тіло змінюється, — сказав він. — Ви вагітні.
Світ зупинився.
— Я… — голос затремтів. — Що?
— Вагітні, — повторив він. — Термін невеликий. Але все виглядає добре.
Я поклала руку на живіт.
Ти тут…
Після всього — ти тут…
Сльози текли самі.

POV Адам
Я зайшов у палату, не знаючи, що побачу.
Вона сиділа на ліжку. Бліда. Але жива.
І дивилася на мене так, як дивляться, коли тримають диво.
— Привіт, — сказав я тихо. — Ти мене налякала.
Вона усміхнулася крізь сльози.
— Пробач… — прошепотіла. — Але цього разу страх був лише мостом.
— Мостом до чого? — не зрозумів я.
Вона взяла мою руку й поклала собі на живіт.
— До нас, — сказала вона. — Адаме… я вагітна.
Я не одразу зрозумів слова.
А потім…
Світ вибухнув світлом.
— Ти… — мій голос зламався. — Справді?
Вона кивнула.
Я опустився на коліна біля ліжка, притиснувшись лобом до її руки.
— Дякую… — шепотів я. — За життя. За тебе. За нас.
Я сміявся й плакав одночасно.
— Я клянусь, — сказав я, дивлячись їй в очі, — я буду найкращим чоловіком. І найкращим батьком. Я все виправлю. Все.
Вона провела пальцями по моєму волоссю.
— Ти вже виправив, — тихо відповіла вона. — Тим, що залишився.

Ми сиділи, тримаючись за руки, і знали:
Темрява не зникла з нашої історії.
Але вона більше не керувала нами.
Бо після втрати, болю і смерті
життя завжди знаходить шлях назад ❤️

 POV Адам
Вечір у домі був тихим — тим особливим спокоєм, який народжується не з тиші, а з безпеки. За вікном повільно гаснув день, місто дихало рівно, а в кімнаті пахло чаєм і чимось домашнім, теплим — наче сама Олівія.
Вона лежала на дивані, напівзакутана в плед. Світло торшера лягало м’яко, підкреслюючи округлість її живота — ще зовсім невелику, але для Адама вже безмежну. Він зупинився на порозі й кілька секунд просто дивився. Як колись. Як завжди. З тим самим стиском у грудях, який тепер був не болем — надією.
— Можна? — тихо спитав він, киваючи на живіт.
Олівія усміхнулась і простягнула до нього руку. — Він… або вона… любить, коли ти поруч.
Адам сів поруч обережно, наче боявся злякати диво. Його долоня лягла на теплу тканину, а під нею — на життя. Він затамував подих. У цю мить світ зменшився до трьох сердець.
— Привіт, — прошепотів він, нахилившись. — Це я. Твій тато.
Слово «тато» ще звучало ново, незграбно й водночас правильно. Він усміхнувся сам до себе й погладив живіт повільно, уважно, наче розповідав історію без слів.
— Я не знаю, ким ти будеш, — продовжив він тихо. — Але я знаю, ким буду я. Я буду поруч. Завжди. Я обіцяю.
Його голос трохи здригнувся. Олівія поклала руку йому на потилицю, її пальці заплутались у його волоссі — заспокійливо, ніжно.
— Ми так довго йшли до тебе, малюк… — Адам ковтнув. — Були дні, коли я думав, що більше ніколи не зможу так любити. А потім з’явився ти. І все стало можливим знову.
Він притулився щокою до живота, закрив очі. Там, під долонею, життя тихо існувало — не знаючи ще нічого про втрати, страхи й темні ночі. І Адам раптом зрозумів: він зробить усе, щоб це так і залишилось якнайдовше.
— Я навчу тебе не боятися, — прошепотів він. — Навчу сміятися, падати й підніматися. І… — він усміхнувся крізь вологі очі, — я розповім тобі, яка неймовірна твоя мама.
Олівія тихо зітхнула, її очі блищали. — Він слухає, — сказала вона. — Я відчуваю.
Адам підняв голову. — Справді?
— Так. Коли ти говориш… він ніби відповідає.
Наче на підтвердження, під його долонею ледь помітно щось ворухнулося. Адам завмер. Світ зупинився.
— Ти відчув? — прошепотіла Олівія.
Він кивнув, не в змозі вимовити ані слова. Його груди наповнились таким щастям, що перехопило подих. Він поцілував живіт — обережно, як святиню.
— Привіт, — знову прошепотів він, уже з усмішкою. — Я тут. І я тебе дуже-дуже чекаю.
Він підвівся, обійняв Олівію разом з пледом, разом з усім її теплом і майбутнім між ними. Вона притулилась до нього, і в цій простій, тихій миті Адам зрозумів:
після всього пережитого — це і є справжнє диво.
Не гучне. Не сліпуче.
А живе. ❤️