Розділ 13

POV Олівія

Я почула, як відчинилися двері.
Цей звук я вже впізнавала — не пам’яттю, а тілом.
Кроки. Пауза. Ледь чутне зітхання.
— Я вдома, — сказав він.
Я стояла на кухні з чашкою чаю в руках і відчула, як серце раптом вдарило сильніше.
Ніби це було не просто повернення з роботи — а повернення до мене.
Він зайшов, зняв пальто, підняв очі…
І зупинився.
— Привіт, — усміхнувся він.
Я зробила крок уперед.
І сказала — не думаючи, не зважуючи, не боячись:
— Привіт… чоловіче.
Світ завмер.
Він дивився на мене так, ніби я щойно повернула йому повітря.
— Що ти сказала? — тихо, майже невірячи.
Я повторила. Спокійніше. Впевненіше:
— Привіт, чоловіче.
Його обличчя змінилося миттєво.
Він підійшов швидко — і обережно водночас. Узяв мене на руки так легко, ніби я завжди там і була.
— Як же я скучив… — прошепотів він, притискаючи мене до себе. — За цим словом. За тим, як ти мене так називаєш.
Його лоб торкнувся мого.
— Я так скучив за тобою, — додав він тихіше.
Він поцілував мене.
Не поспіхом.
Не жадібно.
Я відповіла.
Бо цього разу — я хотіла.
Його губи були теплі, знайомі, і водночас нові. Поцілунок ставав глибшим, повільнішим, наповненим усім тим, що ми не дозволяли собі сказати словами.
— Олів… — прошепотів він, торкаючись моєї щоки. — Кохання моє.
Я притулилася губами до його вуха.
— Будь ласка… — мій голос тремтів. — Займись зі мною коханням.
Він не відповів словами.
Він підхопив мене на руки й поніс у спальню, ніби боявся, що я зникну, якщо він поставить мене на підлогу.

Світло було м’яким.
Тиша — живою.
Він поклав мене на ліжко, дивився довго, ніби вперше дозволив собі не стримуватися.
— Якщо ти передумаєш… — почав він.
Я торкнулася його губ пальцями.
— Я не передумаю.
Він нахилився, і його поцілунки стали повільними, уважними, сповненими ніжності й вогню водночас.
Це не було поспіхом.
Це було поверненням.
Ми були близькі так, як бувають лише люди, що вже втрачали одне одного.
Без страху.
Без ігор.
З любов’ю, яка знає, що таке біль — і все одно обирає залишитися.
Його шепіт.
Моє дихання.
Наші імена в темряві.
І коли він притиснув мене до себе, я зрозуміла:
Я більше не тікаю.
Я вдома.

❤️
Я прокинулася не одразу.
Спочатку відчула тепло.
Не ковдри — його.
Рука Адама лежала на моїй талії впевнено, але не власницьки, ніби він усе ще боявся мене злякати. Його дихання було рівним, спокійним. Так дихають люди, які вперше за довгий час не бояться втратити сон.
Світло ранку ледь торкалося стін.
У повітрі пахло кавою з учорашнього вечора і домом.
Домом…
Це слово більше не різало.
Я повернулася обережно, щоб не розбудити його, і подивилася в обличчя. Зморшка між бровами зникла. Він виглядав молодшим. Ніби вночі щось відпустив.
Я торкнулася його щоки кінчиками пальців — і він одразу прокинувся.
— Привіт, — прошепотів він сонно, але усміхнувся відразу, як побачив мене. — Ти тут.
— Тут, — відповіла я. — І не тікаю.
Він підтягнув мене ближче, у простір між плечем і серцем. Я поклала голову йому на груди й слухала, як б’ється його серце. Рівно. Спокійно. Для мене.
— Як ти? — тихо спитав він. Не «чи шкодуєш», не «все добре». Просто — як ти.
— Чесно? — я усміхнулася. — Тепло. І трохи страшно. Але по-доброму.
— Я буду обережним, — сказав він. — Сьогодні. Завтра. Завжди.
Я знала: він не дає обіцянок — він бере відповідальність.

Ми пили каву на кухні в тиші. Не тій, що давить, а тій, у якій можна дихати. Сонце падало на стіл, і я ловила себе на думці, що дивлюся на його руки — ті самі, які колись не змогли мене врятувати… і які тепер тримають чашку так, ніби це щось крихке.
— Я боявся цього ранку, — зізнався він, не дивлячись. — Боявся, що ти прокинешся і передумаєш.
— Я боялася іншого, — відповіла я. — Що прокинуся і знову нічого не відчую.
Я відчула.
Навіть більше — я пам’ятала.
Не спогадами.
Серцем.

Я поставила чашку, вдихнула глибоко й подивилася йому прямо в очі.
— Адаме…
Він одразу напружився. Не тілом — поглядом.
Готувався до удару.
— Я пам’ятаю все, — сказала я спокійно. — Пам’ятаю біль. Пам’ятаю, як помирала. Пам’ятаю, як ти не обернувся.
Він ковтнув.
— І я пам’ятаю, як ти плакав, — продовжила я. — Як жив з порожнечею. Як ненавидів себе.
Я підійшла ближче.
— Я не забуду того, що було, — сказала я чесно. — Але я більше не хочу жити там.
Його очі наповнилися сльозами.
— Олів… я…
Я підняла руку, зупиняючи його.
— Послухай мене до кінця.
Я поклала долоню йому на груди — туди, де билося його серце.
— Ти не ідеальний. Ти зламав мене. І я зламалася.
Але ти не зрадив любов. Ти втратив шлях.
Я зробила паузу. Дала словам осісти.
— Я пробачила, — сказала я тихо.
Він здригнувся, ніби ці слова були ударом — але світлим.
— Не тому, що було легко, — додала я. — А тому, що я більше не хочу носити цей біль у собі.
І тому, що бачу: ти інший. Ти навчився чути.
Він опустив голову, а коли підняв — по його щоках текли сльози.
— Дякую, — прошепотів він. — Я буду гідним цього прощення. Щодня.
Я обійняла його. Міцно. Без страху.
— Просто будь поруч, — сказала я. — І не мовчи більше.
— Ніколи, — відповів він.

Ми стояли біля вікна, обійнявшись, і дивилися, як місто прокидається.
Світ не став ідеальним.
Ми — теж.
Але між нами знову було те, що переживає все:
Довіра.
Тепло.
І любов, яка вже знає, що таке темрява —
і все одно обирає світло ❤️