Розділ 12

POV Олівія
Я подзвонила йому сама.
Коли почула його голос, серце сіпнулося так, ніби хотіло вирватися з грудей і втекти раніше за мене.
— Нам потрібно поговорити, — сказала я рівно. Занадто рівно. — Я пам’ятаю.
Тиша тривала кілька секунд.
Але я чула, як у ній він ламається.
— Де ти? — тихо спитав Адам.
— У парку. Там, де ми колись… — я замовкла. — Просто приходь.
Я сіла на лавку під старим каштаном.
Це дерево пам’ятало нас більше, ніж він.

POV Адам
Я біг.
Не їхав. Не йшов.
Біг, бо боявся: якщо зупинюся — не дійду.
Вона сиділа прямо, спокійна, красива й… страшна.
Не та жінка, яку я колись втратив.
А та, яка вижила.
— Привіт, — сказав я.
— Не починай з цього, — відповіла вона. — Я не заради ввічливості.
Я сів навпроти.
Руки тремтіли.
— Ти пам’ятаєш… усе? — спитав я, хоча вже знав відповідь.
Вона підняла на мене очі.
— Я пам’ятаю асфальт.
Пам’ятаю, як ти не обернувся.
Пам’ятаю ляпас.
І пам’ятаю, як помирала… думаючи, що ти обрав її.
Ці слова били точніше за крик.
— Я знаю, — прошепотів я. — І я не прошу, щоб ти…
— Я ще не закінчила, — перебила вона. Спокійно. Але в цьому спокої було щось смертельно серйозне.

— Я пам’ятаю і те, — сказала я, — як ти плакав у лікарні.
Як тримав мою руку.
Як кричав, коли сказали, що я померла.
Він закрив обличчя долонями.
— Я пам’ятаю, що ти мене кохав, — продовжила я. — І пам’ятаю, що цього було замало.
Я встала.
— Ти не зрадив тілом. Але зрадив довіру.
Ти дозволив іншій жінці зруйнувати наш дім — не тому, що кохав її…
а тому, що був слабким.
Він підвівся теж. Повільно.
— Я знаю, — сказав він хрипко. — І якби можна було прожити все знову…
— Не можна, — перебила я. — Але можна жити далі.
Питання — як.

Я зробила крок до нього.
Один.
Маленький.
Але він коштував мені всього.
— Я не повертаюся до минулого, Адаме, — сказала я чітко. — Я не буду твоєю дружиною “як раніше”.
Він дивився на мене так, ніби боявся дихати.
— Якщо ми спробуємо… — я зробила паузу, — то тільки за моїми умовами.
— Я прийму будь-які, — одразу сказав він.
— Ні, — я похитала головою. — Ти маєш почути їх, а не просто погодитися.
Умови
— Перше.
Між нами — жодної брехні. Навіть “щоб не боліло”.
— Друге.
Еліза — назавжди поза твоїм життям. Не зі співчуття. Не з жалю. Ніколи.
Він кивнув, не вагаючись.
— Третє, — мій голос затремтів. — Якщо я злякаюся і захочу втекти…
ти не будеш мене тримати силою. Ти будеш чекати.
Або відпустиш.
— Я зможу чекати, — сказав він. — Але не зможу знову втратити тебе мовчки.
Я підійшла ближче. Настільки, що відчула його тепло.
— І останнє, — прошепотіла я. — Якщо ми знову зламаємося…
це буде не тому, що ми не кохали.
А тому, що ми зробили все можливе.
Я простягнула руку.
Не як дружина.
Як жінка, яка вижила.
— Почнемо повільно, — сказала я. — З правди. З відповідальності.
Без обіцянок вічності.
Він обережно взяв мою руку.
Ніби боявся, що я зникну.
— Я не прошу вічності, — відповів він. — Я прошу шанс бути гідним тебе сьогодні.
Наші пальці переплелися.
Не кінець.
Не хепі-енд.
Але початок, який більше не бреше.

❤️💔
Наш дім знову став нашим не одразу.
Перші дні ми жили обережно — ніби в чужій квартирі, де боїшся зрушити повітря. Я прокидалася раніше, ніж він. Готувала каву мовчки. Вивчала його спину, коли він стояв біля вікна, і думала: як можна знати людину все життя — і вчитися наново?
Адам не поспішав.
Не торкався без дозволу.
Не казав гучних слів.
Його любов тепер була не про «назавжди», а про сьогодні.
Того вечора він дістав старий ноутбук.
— Я не знаю, чи ти готова, — сказав він тихо. — Якщо ні — ми вимкнемо.
Я сіла поруч. Наші плечі майже торкалися.
— Я хочу, — відповіла я. І сама здивувалася своїй сміливості.
Екран загорівся.
Весілля🎞️
Я побачила себе.
Молоду. Усміхнену. Ту, що ще не знала болю.
Біла сукня, трохи завелика в плечах. Волосся зібране недбало. Я сміюся так щиро, що аж боляче дивитися.
— Ти тоді казала, що боїшся впасти, — усміхнувся Адам. — Пам’ятаєш?
Я похитала головою.
— Ні… але відчуваю.
Відео тряслося. Хтось сміявся за кадром.
Адам підходить до мене, нахиляється і шепоче щось на вухо.
— Що ти сказав? — спитала я.
Він ковтнув.
— Що якщо ти передумаєш… я все одно чекатиму біля вівтаря.
Я затамувала подих.
Ти вже чекав.
Тільки я цього не пам’ятала.
Фото📸
Він гортай повільно. Наче боявся злякати минуле.
Ми на кухні — борошно на обличчях.
Ми в ліжку — сонні, щасливі.
Ми в лікарні — тримаємо на руках новонароджену племінницю.
— Ти плакала, — сказав він. — Казала, що хочеш так само колись.
Я відчула, як щось стискається всередині.
— А я? — спитала тихо. — Я була… щасливою?
Він повернувся до мене повністю.
— Ти була домом, — сказав він. — І для себе. І для мене.
Сльози потекли раптово. Без істерики. Просто — правда.
Я приклала долоню до екрана, до свого колишнього обличчя.
— Вона така закохана, — прошепотіла я.
— Вона була хороброю, — відповів Адам. — Вона довірилася.
Я опустила руку.
— І заплатила за це.
Він обережно взяв мою долоню.
— Я не зможу повернути їй той біль. Але я можу бути гідним тебе теперішньої.

Ми не кинулися одне до одного.
Ми сіли поруч на підлозі. Спина до дивана. Його плече — під моєю щокою.
— Знаєш, — сказала я, — це дивно. Я не пам’ятаю нашого першого поцілунку…
але пам’ятаю, як мені з тобою спокійно зараз.
Він усміхнувся. Я відчула це щокою.
— Мабуть, це і є доросле кохання, — тихо сказав він. — Коли не треба доводити. Коли важливо берегти.
Він торкнувся мого волосся — повільно, запитально.
Я не відсахнулася.
Я повернулася до нього і подивилася в очі.
— Ми можемо не поспішати, — сказала я. — Але не віддалятися.
— Я нікуди не піду, — відповів він. — Навіть якщо ти знову забудеш.
— Я не хочу забувати, — прошепотіла я.
І тоді я зробила те, що було моїм вибором.
Не спогадом.
Не обов’язком.
Я поцілувала його.
Повільно. Обережно.
Як люди, які знають: кохання — це не порятунок, а відповідальність.
Його руки обійняли мене — не міцно, не жадібно.
Так, ніби він тримав друге життя.
І в цю мить я зрозуміла:
Ми не повертаємося в минуле.
Ми створюємо нове.
Зі шрамами.
З правдою.
З любов’ю, яка більше не сліпа —
але набагато глибша ❤️