Розділ 11

POV Адам

Я зрозумів це в ту секунду, коли вона відсахнулася від мене, ніби від ворога.
Я можу втратити її ще раз.
А можу — втратити назавжди, якщо знову сховаюся за мовчанням.
— Олівія… — я говорив тихо, бо вона тремтіла вся, як оголений нерв. — Я більше не можу тобі брехати. Навіть якщо правда зламає нас обох.
Вона сиділа на краю дивана, обіймаючи себе руками.
Між нами — відстань, яку колись називали любов’ю.
— Я не готова, — прошепотіла вона. — Але… якщо ти зараз знову щось приховаєш — я піду.
Я кивнув.
Це було чесно.
Я сів навпроти. Не торкаючись.
Бо знав — один дотик може знову зруйнувати її.
— Ти моя дружина, — сказав я. — Була. І в моєму серці — є досі.
Вона здригнулася. Але не втекла.
— Ми були разом багато років. Не ідеально. Але справжньо. Ти сміялася гучно. Плакала тихо. Завжди вірила в людей більше, ніж вони того варті.
Її губи тремтіли.
— А Еліза? — спитала вона різко. — Скажи мені одразу. Не обминай.
Я вдихнув.
Це було найболючіше.
— Еліза… була як сім’я. Я знав її з дитинства. Вона — молодша сестра мого найкращого друга. Після його смерті я пообіцяв берегти її.
Я ніколи… — голос зірвався. — Ніколи не дивився на неї як на жінку.
Олівія стисла пальці.
— Але вона дивилася на тебе.
— Так. І я цього не бачив. Або… не хотів бачити.
Я підняв на неї очі.
— Вона брехала. Про все. Про вагітність. Про нас. Про тебе.
Тиша впала важко.
— Вона штовхнула тебе, — сказав я. — Того дня. Під машину.
Олівія зблідла.
— Вона прийшла до мене в лікарні. Плакала. Казала, що ти нестабільна. Що ти ревнувала.
А я… — я закрив очі. — Я повірив їй. Бо боявся подивитися на правду.
Сльози текли по її обличчю, але вона не витирала їх.
— Коли лікар сказав, що ти померла… — мій голос зламався остаточно. — Я перестав існувати.
Я ковтнув повітря, як утопаючий.
— Я кричав. Благав. Я тримав тебе за руку, поки мене не вивели з палати.
А потім… — я гірко всміхнувся. — Потім вона сказала, що кохає мене.
І я сказав їй, що ненавиджу її. І вигнав зі свого життя.
Олівія закрила рот долонею.
— Я був певен, що втратив тебе назавжди, — прошепотів я. — І не знав… що ти жива.
Її очі піднялися на мене — повні жаху й болю.
— Ти не шукав мене.
— Я думав, що ти мертва, — відповів я тихо. — А коли дізнався правду… ти вже зникла.
Операція. Інша країна. Інше життя.
Я нахилився вперед.
— Я не маю права просити. Але я маю обов’язок сказати:
Я ніколи не зраджував тобі.
Тієї дитини не існувало.
І єдину жінку, яку я кохав… я втратив двічі.

POV Олівія

Мій світ тріщав.
Спогади не поверталися повністю — але біль знаходив свої місця.
Наче пазл, який збирають не очима, а серцем.
— Ти кажеш, що кохав мене, — прошепотіла я. — Але допустив, щоб я повірила, що була зайвою.
Він опустив голову.
— Це мій гріх. Я живу з ним щодня.
Я встала. Повільно.
Підійшла до вікна. За склом — життя, яке я вибудувала без нього.
— Знаєш, що найстрашніше? — сказала я, не обертаючись. — Я починаю відчувати до тебе щось знову.
І це лякає більше, ніж правда.
Він підвівся, але зупинився.
— Я не прошу пробачення зараз, — сказав він. — Я прошу лише… не тікати. Дай нам шанс пройти це чесно. Навіть якщо в кінці ти підеш.
Я обернулася.
— А якщо я не зможу згадати все?
— Тоді я любитиму тебе так, ніби ми починаємо з нуля.
І чекатиму. Скільки потрібно.
Між нами повисло питання, на яке ще не було відповіді.
Але вперше…
між болем і страхом з’явилося щось інше.
Надія.
Крихка.
Небезпечна.
Жива.

POV  :  Олівія 

Я пішла від нього тієї ночі.
Не грюкнула дверима. Не сказала «прощавай».
Просто пішла — бо інакше могла залишитися.
А це було страшніше.
Вулиця була вологою від дощу, ліхтарі розмазували світло, як спогади — мою свідомість. Я йшла і рахувала кроки, щоб не думати.
Один.
Два.
Три.
Пробачити — значить знову ризикнути.
Втекти — значить залишитися живою.
Я зупинилася біля переходу, коли це сталося.
Спочатку — запах.
Антисептик. Метал. Кров.
Мене зігнуло навпіл.
Світ раптово змінив кут, і я вже не була на вулиці — я була там.
Спогад
Асфальт холодний.
Голова важка.
У роті — смак іржі.
Я намагаюся підвестися, але тіло не слухається.
— Хочеш знати, до кого він прибіжить першим? — голос Елізи. Спокійний. Майже ніжний.
Я бачу її обличчя — занадто близько. Вона схиляється до мене, і її очі блищать від захвату.
— Ти завжди була зайвою, Олівіє, — шепоче вона. — Просто ти цього не знала.
Світло фар.
Гальма.
Удар.
Я кричу.
Я закричала й у реальності.
Люди обернулися. Хтось торкнувся мого плеча, але я відштовхнула руку. У голові — вибух.
Повернення
Лікарня.
Коридор.
Адам стоїть. Його куртка недбало накинута. Він дивиться не туди.
Я лежу далі — не на асфальті, а на землі.
Кричу його ім’я.
Він не чує.
— Адам! — голос зривається. — Я тут!
А він біжить до неї.
До Елізи.
Я впала на коліна посеред вулиці.
— Ні… — шепотіла я. — Будь ласка, ні…
Але пам’ять не зупинялася.
Інші уламки
Кабінет.
Його рука.
Ляпас.
Я пам’ятаю звук.
Не біль — приниження.
— Ти не хочеш бачити правду! — кричу я йому.
А він дивиться на мене, ніби я чужа.
Потім — темрява.
Поцілунок.
Його голос: «Я кохаю тебе».
І порожнеча.
Я задихалася.
Це було занадто.
Занадто швидко.
Занадто справжньо.
— Зупиніться! — хтось кричав. — Викличте швидку!
Але я вже не чула.

Коли я прийшла до тями, світ був білим.
Сльози текли самі.
— Спогади повертаються, — сказав лікар тихо. — Це можливо після такої операції. Але… болісно.
Болісно?
Це було катування.
Я знала тепер усе.
Його мовчання.
Його слабкість.
Його любов.
І свою смерть — майже справжню.

Я сиділа біля вікна до світанку.
Він не зрадив.
Але не врятував.
Він кохав.
Але не почув.
Чи достатньо цього, щоб піти?
Чи достатньо цього, щоб залишитися?
Я торкнулася грудей — там, де колись було серце, яке зламалося… і чомусь знову билося.
— Якщо я повернуся до нього, — прошепотіла я, — я знову можу померти.
Але тікати — означає жити з питанням «а що, якби?» до кінця днів.
Сонце зійшло.
І я зрозуміла страшну річ:
Я вже його не ненавиділа.
І ще не пробачила.
Але я…
все ще кохала.