Розділ 10

POV Олівія
Сни почалися не одразу.
Спершу була тиша.
Глибока, чиста, безболісна — як білий аркуш.
Лікарі називали це відновленням.
Я — порожнечею.
А потім одного ранку я прокинулася зі сльозами, які не пам’ятала, як почала плакати.
Мені снилася вода.
Темна, холодна.
Я тонула — і хтось тримав мене за руку. Міцно. Відчайдушно. Так, ніби якщо відпустить — зникне разом зі мною.
Я не бачила обличчя.
Лише відчуття.
Любов, від якої боляче дихати.
Я сіла на ліжку, притискаючи долоню до грудей. Серце билося надто швидко, ніби впізнало щось раніше за мене.
— Це просто сон, — прошепотіла я собі.
Але тіло не слухало.
Впродовж днів сни ставали чіткішими.
Уривки.
Без логіки. Без імен.
Чоловічий голос, зламаний криком.
Лікарняні лампи.
Смак крові на губах.
Сльоза, що впала мені на щоку — тепла, справжня.
Я прокидалася з відчуттям, ніби хтось уже колись любив мене так, що не вижив би вдруге.
І найстрашніше — сни закінчувалися завжди однаково.
Я йду геть.
А він залишається.

POV Адам
Він помітив перший сон Олівії ще до того, як вона сама зрозуміла, що це сон.
Вона стала інакшою.
Іноді зависала поглядом у порожнечі.
Іноді здригалася від звичайного дотику.
А іноді — дивилася на нього так, ніби бачила знайомого, ім’я якого не могла згадати.
Адам жив між двома страхами.
Перший — що вона згадає.
Другий — що ніколи не згадає.
Одного вечора вони сиділи поруч, між ними — кава, що давно охолола, і мовчання, яке тиснуло сильніше за будь-які слова.
— Олівія… — він почав тихо.
Вона підняла очі.
І в цю мить він побачив у них те, що зламало його зсередини.
Не байдужість.
Не відсутність любові.
А порожній простір, де колись був він.
— Ти колись… — він ковтнув повітря. — Тобі сниться щось дивне?
Вона замислилась.
— Так, — чесно відповіла. — Сни… наче з чужого життя. Там є чоловік. Він мене любить. Я це знаю, хоча не бачу його обличчя.
Адам відчув, як світ похитнувся.
— І… що з ним? — ледве вимовив він.
— Я завжди йду, — прошепотіла вона. — І прокидаюся з відчуттям, що зробила щось непоправне.
Він майже сказав.
Це був я.
Я тримав тебе за руку.
Я кричав, коли ти не дихала.
Я помер того дня разом з тобою.
Його губи розімкнулися.
— Олівія, я…
Вона дивилася на нього уважно. Чисто. Без спогадів — але з довірою.
І він не наважився.
Бо якщо правда зруйнує той спокій, який вона тільки-но навчилася будувати — він не переживе цього вдруге.
— …просто хотів сказати, — завершив він тихо, — що іноді сни — це не спогади. Це серце шукає те, що втратило.
Вона кивнула.
Ледь усміхнулась.
— Тоді, мабуть, моє серце ще в дорозі.
Адам дивився їй услід, коли вона вийшла з кімнати, і думав лише одне:
Чи маю я право знову боротися за жінку, яка забула, що колись уже вибрала мене?

POV Олівія

Я не планувала закохуватися.
Я взагалі не планувала відчувати щось сильніше за легку симпатію, безпечну, контрольовану.
Після всього, що зі мною сталося — або, точніше, після всього, чого я не пам’ятала, — любов здавалася розкішшю, на яку я не маю права.
Але з Адамом усе ламалося.
Ми гуляли вздовж озера. Повітря було прохолодне, прозоре, таке швейцарське, що здавалося — тут навіть біль дихає інакше.
Він ішов поруч, не надто близько. Ніколи не нав’язувався. І саме це робило його небезпечним.
— Ти боїшся води? — запитав він зненацька.
Я здригнулася.
— Не знаю, — чесно відповіла. — Мабуть… так. Хоча не розумію чому.
Він кивнув, ніби знав відповідь, але не мав права її вимовити.
Ми сіли на лавку. Я сміялася з якоїсь дрібниці — не пам’ятаю з якої. Пам’ятаю лише, як він дивився на мене.
Так не дивляться просто друзі.
Так дивляться чоловіки, які вже втратили, і яким боляче дозволити собі надію вдруге.
— Олівія… — тихо сказав він. — Ти коли-небудь відчувала, що серце пам’ятає більше, ніж голова?
Я хотіла пожартувати.
Але замість цього слова застрягли в горлі.
— Так, — прошепотіла я. — Саме зараз.
Я подивилася на нього — і в цю мить відчула це.
Тепле, небезпечне, солодке.
Майже кохання.
Мене налякало не те, що я тягнуся до нього.
Мене налякало, наскільки це природно.
— Адам… — я зробила крок ближче. — Мені здається, що я…
Я не договорила.
Бо щось усередині мене — інстинкт, пам’ять тіла — закричало: обережно.
Я простягнула руку й торкнулася його долоні.
І світ вибухнув.

POV Олівія

Біль прийшов не одразу.
Спершу — запах.
Антисептик. Кров. Метал.
Потім — світло. Різке, біле.
Крики. Його голос.
— НЕ ВІДПУСКАЙ МЕНЕ, ЧУЄШ?!
Мене зігнуло навпіл. Я задихалася, ніби повітря зникло.
Долоні тремтіли, серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей.
Я бачила його.
Адам.
На колінах.
Зі сльозами, які він не приховував.
— ВОНА МОЯ ДРУЖИНА! — кричав він лікарям. — ВИ ЧУЄТЕ?! МОЯ!
Я закричала.
Реально. Вголос.
— НІ! ЗАБЕРІТЬ ЦЕ! — я відсмикнула руку, ніби торкнулася вогню. — Я… я не можу…
Я впала. Він встиг підхопити мене, притиснути до себе.
— Олівія, дивись на мене! — його голос тремтів. — Це тут. Зараз. Ти в безпеці.
Але я вже плакала так, ніби помирала вдруге.
— Ти… — я задихалася між словами. — Ти плакав… Ти кричав… Ти сказав, що я твоя дружина…
Тиша впала між нами, важка, як вирок.
Я підняла на нього очі.
— ХТО ТИ МЕНІ?

POV Адам

Ось вона.
Мить, якої він боявся щодня.
Правда стояла між ними — оголена, жорстока.
Він міг збрехати.
Міг сказати, що їй здалося.
Міг знову захистити її від болю.
Але її сльози були справжні.
Її страх — заслужений правдою.
Він обійняв її міцніше. Не як чоловік, що має право.
Як чоловік, який ще не пробачив собі.
— Я той, хто тебе кохав, — прошепотів він. — І, здається… кохаю досі.
Вона ридала в нього на грудях, а він дивився у порожнечу, знаючи:
Вона майже закохалася в нього знову.
І тепер боїться цього більше, ніж смерті.