Розділ 8

POV Адама.

Рік потому
Місто живе, ніби нічого не сталося.
Люди сміються.
Закохані тримаються за руки.
Кава пахне так само, як і рік тому.
А я — ні.
Я навчився дихати без неї, але так і не навчився жити.
Рік потому — це не термін.
Це вирок.
Я йду тротуаром і думаю, що сьогодні знову не зміг змусити себе викинути її речі. Її шарф досі лежить у машині. Я не знаю навіщо. Просто… нехай буде.
Я заходжу в маленьку кав’ярню біля парку. Ту саму, де ми колись сміялися з надто гіркої кави.
Дзвоник над дверима дзенькає.
— Добрий день, — кажу машинально.
І тоді світ ламається.
Вона стоїть біля вікна.
Світле пальто. Волосся зібране інакше. Погляд спокійний. Легкий.
Жива.
Моя Олівія.
Серце зупиняється.
Я не дихаю. Я не рухаюсь. Я просто дивлюсь — ніби боюсь, що якщо кліпну, вона зникне.
— Олівія… — її ім’я зривається з губ, перш ніж я встигаю зупинитись.
Вона повертається.
Наші погляди зустрічаються.
І я розумію все ще до того, як вона відкриває рот.
У її очах — порожнеча.
Немає болю.
Немає любові.
Немає впізнавання.
Вона дивиться на мене, як на незнайомця, що випадково назвав її ім’я.
— Вибачте… — каже вона ввічливо. — Ми знайомі?
Це гірше, ніж смерть.
Я відчуваю, як щось у грудях розсипається на порох.
— Я… — голос зраджує. — Я помилився. Перепрошую.
Вона усміхається легко. Не тією усмішкою, що була моєю. Чужою.
— Нічого страшного, — каже вона. — Таке буває.
Вона відвертається до бариста.
А я стою.
І дивлюсь.
Наче вперше бачу жінку, яку кохаю більше за життя.
— Капучино без цукру, будь ласка, — каже вона.
Я пам’ятаю.
Вона завжди так замовляла.
Мені хочеться сказати:
Ти любила корицю.
Ти боялась грози.
Ти завжди сміялась, коли нервувала.
Але я мовчу.
Бо для неї — я ніхто.
Вона бере каву, на мить зупиняється поруч.
— Гарного дня, — каже вона мені.
— І вам, — відповідаю я, ледве чутно.
Вона виходить.
Двері зачиняються. Дзвоник дзвенить.
А я залишаюсь стояти з порожньою чашкою в руках.
Вона жива.
І вона не моя.
І це — найжорстокіша форма втрати.
Я виходжу з кав’ярні. Дивлюсь їй услід.
Вона йде легко. Вільно.
Без мене.
— Я кохатиму тебе за двох, — шепочу в нікуди. — Навіть якщо ти більше ніколи не згадаєш.
Вітер підхоплює слова і забирає.
А я стою.
І вчуся жити з тим, що
іноді любов виживає…
навіть коли пам’ять — ні.
💔❤️

POV Олівія
Я виходжу з кав’ярні й роблю кілька кроків — і тільки тоді розумію, що дихаю занадто швидко.
Ніби бігла.
Хоча я просто стояла.
Дивно…
Я зупиняюсь, кладу руку на груди. Серце б’ється швидко. Нерівно.
— Заспокойся, — шепочу собі.
Це ж просто незнайомець.
Чоловік, який помилився.
Але…
Чому тоді таке відчуття, ніби я щось залишила там, у кав’ярні?
Я обертаюсь.
Він досі стоїть біля входу.
Зі згорбленими плечима.
Ніби світ став для нього важчим.
І в цей момент щось у мені тремтить.
Я його знаю.
Думка з’являється різко — і так само швидко я намагаюсь її відштовхнути.
— Ні, — кажу собі. — Ти просто вигадуєш.
Але моє тіло не слухає.
Я пам’ятаю його очі.
Темні. Болісні.
Такі, якими дивляться не на людину… а на втрату.
Я йду далі, але відчуття не зникає. Навпаки — росте.
Вдома я кидаю пальто на крісло, знімаю взуття й сідаю на край дивана.
Тиша.
Занадто тиха.
Перед очима знову з’являється він.
Його голос.
«Я помилився. Перепрошую».
Чому він сказав це так… ніби вибачався не за слово — а за все життя?
Я торкаюсь шраму під волоссям. Маленького. Майже непомітного.
— Ким ти був для мене? — шепочу в порожнечу.
Відповіді немає.
Але є відчуття —
ніби хтось дуже рідний пройшов повз
і не торкнувся.
І це болить.

POV Адама
Я не йду за нею.
І це — найважче рішення за рік.
Я стою й дивлюсь, як вона віддаляється, і кожен її крок — це вибір.
Її.
Не мій.
Вона не моя.
Я повторюю це знову й знову, ніби мантру.
— Відпусти, — кажу собі. — Ти вже втратив її один раз. Не маєш права ламати вдруге.
Але серце не слухає.
Воно кричить.
Воно хоче бігти за нею, схопити за руку, сказати: «Ти моя дружина. Я кохаю тебе. Ти жива».
Я стискаю кулаки.
— Якщо я підійду… — шепочу. — Якщо скажу правду… я зруйную її спокій.
Я пам’ятаю її слова.
Її рішення.
Її бажання забути.
І раптом розумію:
я досі люблю її так, що готовий відпустити.
Я повертаюсь і йду в інший бік.
Але через кілька кроків зупиняюсь.
Бо усвідомлення б’є в груди:
А що, якщо вона теж щось відчула?
Що, якщо доля дала мені не знак відпустити —
а шанс зробити все інакше?
Не минулим.
А теперішнім.
Я не буду казати їй, ким ми були.
Але…
— Я можу стати тим, ким вона захоче мене бачити, — кажу собі.
Не чоловіком.
Не спогадом.
Не болем.
Просто людиною, яка з’явиться поруч
і не зрадить.
Я дістаю телефон, дивлюсь на її спину востаннє.
— Якщо ти знову вибереш мене… — шепочу. — Я зроблю це правильно.
Я наважуюсь.
Не наздоганяти.
А чекати.
Бо справжня любов
не повертає пам’ять —
вона створює нову.
💔❤️