Розділ 7

 POV Олівії.
Я повертаюсь у світ різко — ніби мене вирвали з темної води.
Повітря ріже легені.
Світло сліпить.
Голова пульсує так, ніби хтось намагається розколоти її зсередини.
— Вона тут… — чую голос. — Дихає. Є пульс.
Я не одразу розумію, де я. Лише біль. І порожнеча.
— Олівія, чуєте мене? — схиляється наді мною лікар. — Ви нас налякали.
Я моргаю.
Сльози течуть самі — не від болю, а від того, що я не там, де сподівалась бути.
— Я… — голос хрипкий. — Я ж… померла?
Лікар зітхає, ніби носить цю відповідь уже давно.
— Ми втратили вас на кілька хвилин. Серце зупинилось. Але ми встигли. Реанімація пройшла успішно.
Успішно.
Дивне слово для такого життя.
Я повертаю голову вбік.
Порожнє крісло.
Порожнє місце поруч.
— Де… — ковтаю. — Де мій чоловік?
Лікар стискає губи.
— Він був тут. Коли я вийшов і сказав, що… — він замовкає. — Що ви померли, він… вибіг з палати. Я ніколи не бачив такого погляду. Наче людина втратила не когось — а себе.
Мені не боляче від його слів.
Мені вже порожньо.
— Треба піти до нього, — каже лікар обережно. — Сказати, що ви живі.
Я заплющую очі.
— Не треба.
— Олівія…
— Не треба, — повторюю тихіше, але твердо.
Він дивиться на мене довго.
— Ваш чоловік виглядав так, ніби помер разом з вами.
Я усміхаюсь. Слабко. Гірко.
— Нічого… — шепочу. — Він це переживе.
Лікар хмуриться.
— Ви впевнені?
Я повільно вдихаю.
Перед очима — Адам.
Його слова.
Його поцілунок.
Його «я кохаю тебе».
І одразу — коридор.
Еліза.
Слово «вагітна».
Їх поруч.
— Він буде з нею, — кажу я порожнім голосом. — І з їхньою дитиною.
Я йому не повірила тоді… і не повірю зараз.
— Але…
— Я також почну нове життя, — перебиваю. — Без нього.
Слова звучать холодно.
А всередині — попіл.
Лікар мовчить.
Потім тихо:
— Ви впевнені, що готові до операції?
Я відкриваю очі.
— Я готова забути.

Швейцарія.

Літак летить крізь хмари, а я дивлюсь у вікно й думаю, що вони схожі на пам’ять.
М’які.
Світлі.
Але якщо впасти — загинеш.
Клініка в Швейцарії стерильна й красива.
Тут немає спогадів.
Тут немає Адама.
Лікар говорить повільно, чітко:
— Після операції ви можете втратити всі особисті спогади. Людей, місця, емоційні зв’язки. Ви знатимете факти, але не почуття.
— Це добре, — відповідаю я.
— Ви не пам’ятатимете, кого кохали.
Я ковтаю.
— Тим більше.
Він простягає мені документи.
— Останній шанс передумати.
Я беру ручку.
Рука тремтить.
Перед очима — обручка.
Його руки.
Наші п’ять років.
Я підписую.
— Коли? — питаю.
— Завтра вранці.
Вночі я лежу в палаті й дивлюсь у стелю.
— Якщо ти справді мене кохав… — шепочу в темряву. — Пробач.
Я не змогла витримати.
Сльози течуть тихо.
Без звуку.
Завтра я прокинусь.
І не знатиму, ким була.
І кого втратила.
💔



Мене везуть коридором, і стеля рухається разом зі мною — лампи зливаються в одну білу смугу.
Я відчуваю запах антисептика й страху. Свого. Чистого. Чесного.
— Олівія, — голос лікаря звучить рівно. — Подивіться на мене.
Я повертаю голову. Він усміхається обережно, так, ніби боїться злякати.
— Ви впевнені у своєму рішенні?
Я не думаю.
Бо якщо почну — не витримаю.
— Так.
— Ви розумієте, що можете втратити все, що робить вас вами?
Я ковтаю.
Перед очима з’являється обличчя чоловіка.
Його ім’я десь поруч… але я не дозволяю собі його вимовити.
— Якщо це болить… — шепочу. — То я не хочу бути собою.
Лікар киває.
— Добре. Ми починаємо.
Мене перекладають на холодний стіл. Руки фіксують.
Наді мною — яскраве світло, ніби друге сонце.
— Зараз ви відчуєте тепло, — каже анестезіолог. — А потім просто заснете.
Голка входить у вену.
Тепло розливається тілом.
Я заплющую очі.
І раптом — страх. Дикий. Пізній.
— Почекайте… — шепочу. — А якщо… якщо я прокинусь і мені буде порожньо?
Лікар нахиляється ближче.
— Порожнеча — це теж шанс.
Я видихаю.
Перед темрявою встигаю подумати лише одне:
Пробач. Я не змогла зберегти нас.
Світ гасне.

Я прокидаюсь від світла.
М’якого. Спокійного.
Стеля біла. Незнайома.
Я моргаю.
Пробую поворухнути рукою — виходить.
Де я?
Паніка не приходить. Лише цікавість.
Я дивлюсь на себе: бинт на голові, крапельниця, лікарняна сорочка.
— Ви прокинулись, — каже жінка поруч. Медсестра.
— Так, — мій голос звучить нормально. — А… чому я тут?
Вона на мить завмирає.
— Ви не пам’ятаєте?
Я прислухаюсь до себе.
Порожньо.
Ні страху.
Ні болю.
Ні любові.
— Ні, — чесно кажу я.
Медсестра лагідно усміхається.
— Це очікувано. Операція пройшла успішно.
— Операція?..
— Так. На мозку.
Я торкаюсь бинта.
— І… ким я була до цього?
Вона обережно підбирає слова.
— Ви — Олівія.
Ім’я звучить чужим. Але гарним.
— У вас була сім’я, — додає вона. — Але лікар усе пояснить.
Через кілька хвилин приходить лікар. Той самий, що й раніше.
Він дивиться на мене так, ніби бачить іншу людину.
— Як ви себе почуваєте?
Я думаю.
— Легко, — кажу зрештою. — Наче щось важке зняли з грудей.
Він сумно усміхається.
— Ви не пам’ятаєте свого чоловіка?
Я хмурюсь.
— У мене був чоловік?
Тиша.
— Так.
— І я його кохала?
Лікар вагається.
— Дуже.
Я дивлюсь у вікно. Там гори. Красиві. Спокійні.
— Шкода, — кажу після паузи. — Але… я нічого не відчуваю.
І це правда.
Ні болю.
Ні жалю.
— Ви вирішили почати нове життя, — каже лікар. — Подалі від усього, що вас руйнувало.
Я киваю.
— Це гарне рішення, — кажу спокійно. — Я хотіла б залишитись тут ще трохи. Навчитись бути… собою. Новою.
Він виходить.
Я залишаюсь одна.
На тумбочці лежить обручка.
Я беру її в руку.
Холодна.
Красива.
Порожня.
— Ти, мабуть, був важливим, — кажу в нікуди. — Але тепер… вибач.
Я кладу обручку назад.
І вперше за довгий час —
я дихаю вільно.
💔