Розділ 6

Лікарня пахне антисептиком і страхом.
Я сиджу на жорсткому пластиковому стільці й дивлюся в одну точку. Годинник на стіні цокає надто голосно. Кожна секунда — як удар молотком по скронях.
— Адаме Мур? — голос медсестри вириває мене з порожнечі.
Я підводжусь одразу. Ноги підкошуються, але я тримаюсь.
Лікар — чоловік років п’ятдесяти, втомлені очі, спокійний голос. Занадто спокійний.
— Ваша дружина прийшла до тями, — каже він.
Я видихаю.
Майже сміюся від полегшення.
— Але… — додає він.
І це «але» ламає мені хребет.
— Нам потрібно поговорити.
Ми заходимо в маленький кабінет. Стіни тиснуть. Стілець навпроти лікаря здається лавою підсудних.
— Під час обстеження ми виявили серйозні ускладнення, — починає він. — Після аварії та… інших факторів.
— Яких факторів? — перебиваю я.
Він дивиться мені прямо в очі.
— У вашої дружини прогресуюче захворювання мозку. Рідкісна форма. Воно могло розвиватись давно, безсимптомно. Стрес, травма, операція… усе це прискорило процес.
Я не одразу розумію слова.
— Що… що це означає? — хриплю.
Лікар ковтає.
— Провали в пам’яті. Втрата особистісних зв’язків. Дезорієнтація. І… — пауза. — Летальний кінець.
— Коли? — я майже кричу.
— Ми не можемо сказати точно. Місяці. Можливо, тижні.
Світ пливе.
— Ви помиляєтесь, — шепочу я. — Вона просто втомлена. Вона… вона сильна.
— Мені шкода, — каже лікар. — Ми зробимо все можливе, щоб полегшити її стан.
Я не пам’ятаю, як виходжу з кабінету.
Не пам’ятаю, як опиняюсь біля її палати.
Вона лежить бліда, маленька, з закритими очима.
Моя Олівія.
Моя дружина.
Мій дім.
— Пробач… — шепочу я, сідаючи поруч. — Я все зіпсував. Я не почув. Я не захистив.
Її пальці слабо рухаються. Вона відкриває очі.
— Адам?.. — тихо.
Я хапаю її руку, притискаю до губ.
— Я тут. Я нікуди не піду. Чуєш? Ніколи.
Вона дивиться на мене довго. Надто довго.
— Ти… знайомий, — каже вона з сумнівом.
Мені перехоплює подих.
— Це я. Твій чоловік.
Вона моргає.
— Чоловік… — повторює, ніби слово з іншої мови.
І я вперше по-справжньому розумію, що означає діагноз.

Ніч.
Лікарня майже тиха. Лише монітори пищать, як серця, що бояться зупинитись.
Я тримаю її руку. Вона холодніша, ніж раніше.
— Ти пам’ятаєш море? — шепочу. — Нашу першу подорож. Ти сміялась, бо хвилі були крижані.
Вона не відповідає.
— Ти любиш каву з корицею… — голос тремтить. — А я завжди забував купити корицю. Ти злилась, але все одно сміялась.
Її груди підіймаються нерівно.
— Будь ласка… — я схиляюсь ближче. — Не йди. Я ще не встиг сказати тобі все.
Монітор видає довгий, рівний звук.
Я піднімаю голову.
— Ні… — шепочу. — Ні, ні, ні…
Медсестра забігає першою. Потім лікар.
Вони рухаються швидко, злагоджено, відпрацьовано.
А я стою.
І дивлюсь.
— Час смерті… — починає лікар.
Я більше не чую.
Бо є лише одна фраза, яка розриває мене навпіл:
— Вона померла.
Світ зникає.
Я падаю на коліна біля ліжка, хапаю її руку.
— Ні… Олівія… подивись на мене… будь ласка…
Вона не дихає.
Її обличчя спокійне.
Ні болю.
Ні страху.
Наче вона просто пішла туди, куди мені не можна.
— Це моя вина… — шепочу в порожнечу. — Я мав повірити. Я мав захистити. Я мав…
Слова губляться в сльозах.
Я залишаюсь поруч, навіть коли всі виходять.
Бо якщо я піду — це стане остаточним.
Моя дружина померла.
А я залишився жити.
💔😭

Квартира порожня.
Тиша тут густа, як дим після пожежі.
Усе пахне Олівією — її парфумами, її шампунем, її життям, якого більше немає.
Адам стоїть посеред вітальні з телефоном у руці.
Відео з камери спостереження відкривається вдруге. Втретє. Вдесяте.
Він бачить.
Як Еліза підштовхує Олівію.
Як та падає.
Як кров розтікається асфальтом.
Як Еліза робить крок назад… і усміхається.
— Стерво… — шепоче він.
Дзвінок у двері.
Він знає, хто це.
Еліза заходить впевнено, майже ніжно.
— Адаме… я хвилювалась. Ти не відповідав.
Він повільно підіймає на неї погляд.
У його очах — щось темне, зламане, мертве.
— Ти штовхнула її.
Еліза завмирає.
— Що?..
Він підходить ближче, тримаючи телефон.
— Я все бачив. Кожну секунду. Кожен твій рух.
Вона робить крок назад.
— Я… я не хотіла, щоб так сталося…
— Брехня! — його крик ріже повітря. — Ти знала, що робиш!
Він тремтить. Руки стискаються в кулаки.
— Я ненавиджу тебе, — каже тихо. — Чуєш? Ненавиджу.
Через тебе я втратив найріднішу людину.
Еліза плаче. Але її сльози не справжні.
— Я кохаю тебе, Адаме… — шепоче вона. — Я все зробила заради нас.
Його наче б’ють.
— Нас?.. — він гірко сміється. — Я вважав тебе молодшою сестрою.
Ти була молодшою сестрою мого покійного найкращого друга.
Я захищав тебе. Вірив. Довіряв.
Він нахиляється до неї.
— А ти вбила мою дружину.
— Я не хотіла, щоб вона заважала… — ридає Еліза.
І тут у ньому щось остаточно ламається.
— Забирайся. — голос холодний, як лезо.
— Забирайся з мого життя. Негайно.
— Адаме, прошу…
— ГЕТЬ!
Він відчиняє двері.
Еліза ще мить дивиться на нього, а потім виходить.
Двері зачиняються.
І разом із ними — остання ілюзія.

Ночі стали довшими.
Адам більше не спить у ліжку.
Він лежить на підлозі, загорнувшись у плед, який колись обирала Олівія.
Кава гірка.
Їжа не має смаку.
Дні зливаються в один нескінченний біль.
Він ловить себе на тому, що чекає її кроків.
Її голосу з кухні.
Її сміху.
— Олівія… — шепоче він у порожнечу.
Він ходить містом, не помічаючи людей.
Проходить повз їхнє кафе.
Повз магазин, де купував їй квіти.
Одного разу він зупиняється біля лікарні.
Там, де все закінчилось.
— Я запізнився… — каже вголос. — Я завжди запізнювався.
Йому сниться вона.
Жива.
Сміється.
Відвертається.
— Зачекай! — кричить він уві сні.
А прокидається з порожніми руками.
Він знаходить її шарф.
Притискає до обличчя.
— Пробач… — плаче вперше за довгий час. — Я зламав тебе, коли мав берегти.
Світ більше не має кольорів.
Лише відтінки втрати.
Олівія померла.
А разом із нею — той Адам, який умів жити.
💔