Розділ 5

POV Олівії
Я довго стояла перед будівлею, дивлячись на скляні двері, у яких відбивалося моє обличчя.
Бліде. Втомлене. Чуже.
Ще один крок — і все закінчиться, — подумала я.
Я притисла папку до грудей. Документи були важчими, ніж здавалися. Ніби в них лежали не аркуші, а п’ять років мого життя.
У приймальні пахло кавою і чужими амбіціями. Секретарка підняла на мене очі.
— Містер Мур зараз вільний, — сказала вона після короткої паузи.
Я кивнула і пішла коридором, який знала надто добре. Я часто приносила йому тут обіди. Сміялася. Чекала.
Сьогодні — я прийшла поставити крапку.
Кабінет
Адам підвів голову, коли я зайшла.
— Олів?.. — здивування промайнуло в його очах. — Ти що тут робиш? Ти ж маєш бути…
— У лікарні? — тихо перебила я. — Я виписалася на кілька годин.
Він підійшов ближче. Я відчула знайомий запах — його парфум. І серце боляче стиснулося.
— Ти бліда, — сказав він. — Тобі не варто…
— Я прийшла не за турботою, — відповіла я й поклала папку на стіл. — Я прийшла поговорити про розлучення.
Він завмер.
— Що?.. — видихнув він. — Ти жартуєш?
— Ні.
— Олів, це через усе це… Я знаю, я був ідіотом, але ми можемо все виправити.
— Ні, — я похитала головою. — Ми вже ні.
Він подивився на папери, не торкаючись їх.
— Я не хочу розлучення, — твердо сказав він. — Чуєш? Я тебе кохаю.
Я гірко всміхнулася.
— Кохання не виглядає так, Адаме.
— Ти перебільшуєш! — підвищив він голос. — У нас просто складний період!
— Складний період не штовхає жінку під машину, — прошепотіла я.
Він різко підняв голову.
— Що ти сказала?
У цю мить двері кабінету відчинилися.
Еліза
— Адаме… — її голос був тремтячим, майже зламаним. — Я знала, що знайду тебе тут.
Вона зайшла повільно, обережно, ніби кожен крок давався їй із болем. У світлому пальті. З перев’язаним лобом.
— Я… я більше не можу мовчати, — сказала вона, переводячи погляд на мене. — Мені потрібно сказати правду.
Я напружилася.
— Це вона, — Еліза показала на мене. — Вона штовхнула мене. Через ревнощі. Я ледь не загинула.
Світ похитнувся.
— Що ти несеш?.. — прошепотіла я.
Адам повільно повернувся до мене. В його очах була лють.
— Це правда? — спитав він холодно.
— Ні, — я похитала головою. — Вона бреше. Це вона штовхнула мене.
— Досить! — закричав він. — Ти чуєш себе?! Вона ледве вижила!
— А я?! — мій голос зірвався. — Ти взагалі мене бачив там?!
— Ти завжди все перевертаєш! — крикнув він. — Ти не можеш змиритися з тим, що я не належу лише тобі!
Я задихалася.
— Ти не хочеш бачити правди! — закричала я. — Ти просто боїшся її!
Він зробив крок до мене. Його обличчя було перекошене гнівом.
— Замовкни!
Ляпас пролунав гучніше, ніж я очікувала.
Я відчула удар — не стільки по обличчю, скільки по душі.
Світ на мить потемнів.
Адам завмер.
— Олів… — його голос здригнувся. — Боже… я не хотів…
Він потягнувся до мене.
— Пробач… я…
Я відступила.
— Не торкайся мене.
Він побілів.
— Я… я зірвався… будь ласка…
Я дивилася на нього і не впізнавала. Чоловік, якого я кохала, щойно підняв на мене руку.
— Ти щойно довів, — сказала я тихо, — що я зробила правильний вибір.
Я повернулася й пішла до дверей.
— Олів! — він кинувся за мною. — Зачекай!
Я вибігла з кабінету, не озираючись.
Сльози застилали очі, але я не зупинялася.
Бо якби я зупинилася — я б зламалася остаточно.
💔😭
 

POV Адама 

Двері квартири зачиняються за мною глухим ударом.
Тиша б’є по вухах сильніше за будь-який крик.
— Олівія… — мій голос звучить чужо, зламано.
Я репетирував цю розмову всю дорогу додому. Сотні разів.
«Пробач», «я зірвався», «це був не я», «я більше ніколи…»
Слова плутались, але всі вони мали одну мету — повернути її.
Вона стоїть біля вікна. Худіша. Бліда.
Ніби світ висмоктав із неї всі кольори.
— Я прийшов вибачитися, — кажу швидко, майже задихаючись. — За ляпас. За крик. За те, що не почув тебе. Я… я ніколи не піднімав руку на жінку. Ніколи. Я не знаю, що зі мною сталося…
Вона повільно повертається.
Її погляд — порожній. Не злий. Не холодний.
Порожній.
— Не треба, Адаме, — тихо каже вона. — Ми все одно розлучаємось.
Це слово — як ніж між ребер.
— Ні, — різко відповідаю я. — Ні, ми не розлучаємось. Ми просто… ми зараз у пеклі, але це пройде. Я люблю тебе.
Вона підходить до столу. Дістає папку.
Кладе переді мною.
— Я вже підписала, — рівно каже вона. — Тепер твоя черга.
Я дивлюсь на папери, але не бачу літер.
Перед очима тільки вона.
— Я не підпишу, — кажу твердо. — Я кохаю тебе. Я ніколи не хотів іншого життя. Ти — моя сім’я.
Вона гірко усміхається.
Це усмішка людини, яка вже попрощалася.
— Не треба більше брехні, Адаме.
— Я не брешу!
— Треба, — її голос ламається. — Я знаю про Елізу.
Мене ніби облили крижаною водою.
— Що?.. Про що ти говориш?
— Я знаю, що ти давно з нею. Я знаю, що вона вагітна. Вітаю, — слова сипляться з її вуст, але в очах — сльози, які вона не дозволяє собі пролити.
— Це неправда! — я підходжу ближче. — Я ніколи з нею не спав. Ніколи. Клянуся тобі. Якщо в мене і будуть діти — то тільки з тобою!
Вона хитає головою.
— Ні, — шепоче. — Не буде. Бо я хочу розлучення.
У мені щось ламається остаточно.
Я обіймаю її — міцно, відчайдушно, так, ніби якщо відпущу, вона зникне назавжди.
— Я кохаю тебе, — шепочу їй у волосся. — І ти мене кохаєш. Я це знаю. Відчуваю.
Вона не виривається.
І це дає мені надію.
Я нахиляюсь і цілую її.
Повільно. Обережно.
Це поцілунок не пристрасті — це благання. Вибачення. Молитва.
І раптом її тіло стає важким.
— Олівія?.. — я відсторонююсь.
Вона блідне ще більше. Очі туманяться.
— Адам… — ледве чутно.
І вона осідає в моїх руках.
— Ні, ні, ні! — я ловлю її, опускаюсь разом із нею на підлогу. — Олівія, дивись на мене! Чуєш мене?!
Вона не відповідає.
Паніка накриває з головою.
Руки тремтять. Серце калатає так, що болить.
— Чорт… чорт… — я намагаюсь привести її до тями, торкаюсь щік, плечей. — Будь ласка… будь ласка…
Жодної реакції.
Я хапаю ключі, куртку, піднімаю її на руки. Вона легка. Занадто легка.
Дорога до лікарні — як у тумані.
Світлофори, сигнали, чужі обличчя — все зливається.
— Тримайся… — повторюю, ніби мантру. — Я з тобою. Я тут.
Я не знаю, що з нею.
Не знаю, що сталося.
Не знаю, як я допустив, щоб вона дійшла до цього.
Я знаю лише одне:
якщо я її втрачу — я ніколи собі цього не пробачу.
💔