Розділ 4

POV Олівії

Коридор лікарні був довгим і бездушним.
Білі стіни. Запах антисептика. Кроки, що лунали занадто голосно, ніби весь світ тут існував лише для того, щоб підкреслити твою самотність.
Я йшла повільно, тримаючись за стіну. Голова паморочилася, але я не хотіла лежати. Лежачи, я думала. А думки зараз були небезпечні.
Я просто хотіла води. Або повітря. Або… не знаю.
Я завернула за ріг — і зупинилася.
Він стояв там.
Адам.
Його плечі були напружені, руки в кишенях. Він виглядав втомленим. Справжнім. Таким, як тоді, коли я ще була його домом.
Поруч із ним — Еліза.
Вона сиділа на стільці, бліда, загорнута в плед. Він нахилився до неї, говорив щось тихо, заспокійливо. Його рука — на її плечі.
Я відступила назад, інстинктивно, ховаючись у тіні.
Вони мене не бачили.
І я… не була певна, що хочу, аби бачили.
До них підійшла медсестра з планшетом.
— Еліза Рейн? — уточнила вона.
— Так, це я, — відповіла Еліза слабким голосом.
— У нас є результати аналізів. І ще одне підтвердження… — медсестра усміхнулася професійно. — Вітаю. Ви вагітні.
Світ перестав існувати.
Я не почула, як вона щось ще говорила.
Не бачила, як Еліза прикрила рот рукою, удаючи шок.
Не чула власного серця.
Я бачила лише Адама.
Як він завмер.
Як його погляд став розгубленим.
Як він повільно сів поруч із нею.
— Ти… ти впевнена? — прошепотів він.
— Я… я не знала, — сказала Еліза, і в її голосі з’явилися сльози. — Адаме, я клянусь…
Він провів рукою по волоссю. Його обличчя було блідим.
— Це… багато, — видихнув він.
Він не сказав ні.
Не сказав це неможливо.
Не сказав це не моя дитина.
Він просто сидів поруч.
Поруч із нею.
А я стояла за кілька метрів — і вмирала мовчки.
Отже, це правда, — подумала я.
У нього буде дитина. Не зі мною.
Я відчула, як щось всередині остаточно обривається. Не різко. Без крику. Просто — тихо.
Я повільно розвернулася й пішла назад у палату. Кожен крок давався важко. Наче я йшла по воді.

Я сіла на ліжко й подивилася на свої руки. Вони тремтіли.
П’ять років.
П’ять років я будувала життя з чоловіком, який навіть не помітив, як мене втратив.
Я не була обрана.
Ні в ту ніч.
Ні зараз.
І раптом я зрозуміла: я не витримаю, якщо пам’ятатиму це все.
Кохання.
Очікування.
Зрада.
Біль.
Це було надто.
Я натиснула кнопку виклику лікаря.

Він прийшов швидко.
— Ви хотіли мене бачити? — спитав він.
Я кивнула.
— Я прийняла рішення, — сказала я спокійно. Занадто спокійно. — Я погоджуюсь на операцію.
Лікар уважно подивився на мене.
— Ви розумієте ризики?
— Так.
— Ви можете втратити спогади. Людей. Почуття.
Я всміхнулася сумно.
— Я вже втратила.
Він мовчав.
— Я хочу все забути, — сказала я чітко. — Кожну річницю. Кожен поцілунок. Кожну надію.
Його ім’я. Його обличчя.
Все.
— А ваш чоловік?.. — обережно почав він.
— Не повідомляйте його, — перебила я. — І… якщо він запитає…
Я зробила паузу. Серце стислося.
— Скажіть, що я померла.
Лікар здригнувся.
— Це серйозне прохання.
— Я знаю, — прошепотіла я. — Але це єдиний спосіб, щоб він мене відпустив.
І щоб я… змогла жити.
Він довго мовчав. Потім повільно кивнув.
— Ми почнемо підготовку до перевезення в Швейцарію.
Я відкинулася на подушку й заплющила очі.
Коли я вирішила тебе забути,
я зробила це не тому, що не кохала.
А тому що кохання більше не залишало мені шансів вижити.
😭💔