Розділ 3

POV Олівії
Я навчилася мовчати дуже швидко.
Мовчати — коли він дивився крізь мене.
Мовчати — коли його телефон світився ім’ям Еліза.
Мовчати — коли він повертався пізно й казав:
— Не починай.
Я не починала.
Я просто зникала.
Усередині.
Раніше я думала, що найстрашніше — це крик. Сварки. Грубі слова.
Але ні.
Найстрашніше — це коли тебе не чують, навіть якщо ти мовчиш дуже голосно.
Адам перестав дивитися на мене так, ніби я — дім.
Тепер я була… фоном.
Я ловила себе на дивній думці:
А раптом це зі мною щось не так?
Може, я стала нудною. Холодною. Недостатньою.
Еліза з’являлася ненав’язливо. Завжди “вчасно”.
Завжди з правильними словами.
— Ти така сильна, Олів, — сказала вона одного разу, наливаючи чай. — Я б на твоєму місці давно зламалася.
Я тоді ледь не засміялася.
Бо ламалася. Просто без шуму.
— Адам дуже чутливий, — продовжувала вона. — Йому потрібне розуміння. Інколи… не тиск.
Я дивилася на її ідеальний макіяж, спокійні очі, на те, як легко вона говорить про мого чоловіка, і відчувала, як у грудях росте щось темне.
— Я не тисну, — прошепотіла я.
— Звісно, — усміхнулася вона. — Я це бачу.
Але в її погляді було щось інше.
Ніби вона вже перемогла.

Того дня я отримала повідомлення від неї близько п’ятої вечора.
Олів, можемо поговорити?
Просто жінка з жінкою. Без Адама.
Я довго дивилася на екран.
У голові промайнуло: не йди.
Серце стиснулося: йди.
Я написала коротке:
Добре.
Вона відповіла майже миттєво.
Вийди у двір. Я вже тут.

Небо було сірим. Повітря — важким.
Такий день, коли навіть світ здається втомленим.
Еліза стояла біля лавки, у світлому пальті, спокійна, зібрана.
Я — навпроти. Без захисту. Без слів.
— Я довго думала, чи варто це говорити, — почала вона, схрестивши руки. — Але ти маєш право знати.
Моє серце почало битися швидше.
— Знати що?
Вона зітхнула.
Дуже правдоподібно.
— Я кохаю Адама.
Світ не впав.
Він просто… потьмянів.
— І він… — я ледве вимовила, — він знає?
Еліза підняла очі. У них була впевненість.
— Ми давно разом.
Я похитнулася. Зробила крок назад.
— Ти брешеш, — прошепотіла я. — Він би не…
— Не сказав? — перебила вона м’яко. — Звісно. Він не хоче тебе ранити.
Я відчула, як у горлі стає порожньо.
— Ти думаєш, він прийшов у ту ніч випадково? — продовжила вона. — П’яний. Зі мною.
Я не могла дихати.
— Навіщо ти це робиш? — прошепотіла я.
Вона нахилилася трохи ближче.
— Бо ти не відпускаєш те, що давно не твоє.
Я заплющила очі.
І саме в цю мить вона штовхнула мене.
Падіння
Все сталося надто швидко.
Крик.
Гальма.
Удар.
Асфальт був холодний.
Я відчула тепле — на скроні.
Кров.
Світ розмивався.
Я побачила, як Еліза присіла поруч.
Її обличчя було зовсім поруч.
Вона усміхалася.
— Знаєш, що найцікавіше? — прошепотіла вона. — Подивимось, до кого він прибіжить першим.
Вона набрала номер.
— Адаме! — її голос був зламаний, панічний. — Я… я потрапила в аварію…
Я хотіла закричати.
Але не змогла.
Я бачила, як вона спеціально лягла в калюжу моєї крові.
Як притисла руку до лоба.
— Ти ж хотіла правди, — сказала вона мені тихо. — От і дізнаєшся.
Останнє, що я подумала, перш ніж темрява накрила мене:
Якщо він не прийде… я цього не переживу.
💔

POV Адама
Аварія
Телефон задзвонив різко, так, що я здригнувся.
— Адаме… — голос Елізи тремтів, задихався. — Я… я потрапила в аварію… Мені страшно…
Світ звузився до однієї точки.
— Де ти?! — я вже хапав ключі.
— Біля нашого будинку… у дворі…
Я не пам’ятаю дороги.
Пам’ятаю тільки, як серце билося в горлі, а в голові стукало одне: тільки б вона була жива.
Я вискочив з машини ще до того, як вона повністю зупинилась.
— Елізо!
Вона лежала на асфальті. Бліда. У крові.
Моя кров холонула.
— Я тут, — я впав навколішки біля неї, торкаючись її плечей. — Чуєш мене? Все добре, я з тобою.
— Мені так боляче… — прошепотіла вона й схопила мене за руку. — Я думала… що помру…
Я не бачив нічого навколо.
Не дивився по сторонах.
Не шукав.
Мій світ був там, де вона дивилася на мене заплаканими очима.
— Викликай швидку… — прошепотіла вона.
Я дістав телефон, тремтячими пальцями набираючи номер.
— Тут аварія! — кричав я. — Жінка поранена!
Я не знав, що за кілька метрів від мене, за бордюром, у тіні, лежить моя дружина.
Моя Олівія.
Я не почув її подиху.
Не побачив крові на її волоссі.
Не помітив тіла, яке було надто нерухомим.
Бо я дивився не туди.
Коли приїхала швидка, я тримав Елізу за руку, не відпускаючи.
— З нею все буде добре? — питав я лікарів, не зводячи з неї очей.
— Забираємо, — коротко сказали вони.
І тільки тоді, коли ноші підняли, хтось крикнув:
— Тут ще одна!
Я обернувся.
Але було пізно.

POV Олівії

Я прокинулася від болю.
Не різкого.
Глухого. Тягучого.
Ніби голова була наповнена важким туманом.
Я спробувала поворухнутися — і застонала.
— Тихо-тихо, — почула я чужий голос. — Ви в лікарні. Все добре.
Я розплющила очі. Стеля. Біла. Знайома з кошмарів.
— Адам… — прошепотіла я автоматично.
Медсестра глянула на мене співчутливо.
— Ви в безпеці. Вас збила машина. Ви втратили багато крові.
Мене накрила хвиля спогадів.
Двір.
Еліза.
Її усмішка.
Телефон.
— Він… він тут? — спитала я.
Пауза була надто довгою.
— Вам зараз потрібно відпочити, — обережно сказала медсестра.
Це була відповідь.
Я заплющила очі.
Всередині щось обірвалося.

Лікар прийшов пізніше. Чоловік років п’ятдесяти з втомленими очима.
— Олівія Мур? — уточнив він.
Я кивнула.
— Є деякі ускладнення, — сказав він і сів навпроти. — Ми зробили КТ після травми.
Я дивилася на його губи, але не одразу зрозуміла сенс слів.
— У вас пухлина головного мозку.
Тиша.
— Що?.. — прошепотіла я.
— Вона була там і раніше. Аварія лише допомогла нам її виявити.
Моє серце билося повільно. Дивно спокійно.
— Я… помру?
— Ні, — відповів він чесно. — Є шанс. У Швейцарії проводять складні операції. Але…
Він замовк.
— Але? — я відчула, як холод підповзає до грудей.
— Є ризик втрати пам’яті. Часткової або повної. Ви можете… забути своє життя.
Я усміхнулася.
Це було майже смішно.
— Тобто… я можу не пам’ятати, що мене не обрали?
Лікар мовчав.
— Мені потрібно подумати, — сказала я тихо.
— Поговоріть із рідними, — порадив він. — З чоловіком.
Я відвернулася.
— Я подумаю.
Коли він пішов, я залишилась сама.
І тільки тоді дозволила сльозам текти.
Я вижила.
Але не знала, чи хочу пам’ятати це життя.
💔