Розділ 2

Те, чого я не помітив
POV Адама
Я прокинувся з важкою головою й дивним відчуттям порожнечі.
Ніби вчора щось зламалося — але я не міг згадати, що саме.
Світло з вікна різало очі. Я застогнав і провів рукою по обличчю. У роті було сухо, у скронях пульсувало. Типовий ранок після зайвого алкоголю. Нічого нового.
— Чорт… — пробурмотів я й сів.
Поруч було порожньо.
Я озирнувся. Половина ліжка — холодна. Олівія завжди прокидалася раніше, але зазвичай залишала мені каву. Або записку. Або хоча б поцілунок у щоку.
Сьогодні — нічого.
Я підвівся й пішов на кухню, намагаючись згадати вчорашній вечір. У голові — обривки: бар, сміх, келихи… і Еліза. Вона наполягала “ще на один”. Казала, що мені треба розслабитись. Що я надто багато працюю.
Вона ж як сестра, — машинально подумав я.
На кухні було тихо. Надто тихо.
Свічки на столі догоріли, залишивши калюжки застиглого воску. Торт стояв недоторканий. А тарілки… прибрані. Акуратно. Надто акуратно.
Я завмер.
— Олів? — покликав я.
Відповіді не було.
Я побачив її тільки тоді, коли зайшов у спальню. Вона сиділа на краю ліжка, спиною до мене. У тій самій сукні, що й учора. Волосся розпущене. Плечі напружені.
— Кохана… — почав я й одразу відчув, що щось не так.
Вона навіть не повернулася.
— Ти пам’ятаєш, який був учора день? — спитала вона тихо.
Я зітхнув.
Ну от. Починається.
— Олів, я втомився, — відповів я різкіше, ніж хотів. — Це був важкий день.
Вона повільно підвелася й повернулася до мене. Її очі були червоні, але сліз не було. Це насторожило більше, ніж будь-який крик.
— Учора була наша п’ята річниця, Адаме.
Я відвів погляд.
Я пам’ятав. Звісно, пам’ятав. Просто… життя іноді заважає святам.
— Я прийшов, — пробурмотів я. — Хіба ні?
— Ти прийшов не сам.
Тиша між нами була густою, майже відчутною.
— Це Еліза, — сказав я, ніби це все пояснювало. — Вона просто допомогла мені доїхати.
— Вона тримала тебе за руку, — відповіла Олівія спокійно. Надто спокійно. — І дивилася на мене так, ніби я зайва.
Я відчув роздратування.
— Ти перебільшуєш. Вона просто турбується. Ти ж знаєш, яка вона.
Так. Я справді вірив у це.
Олівія нічого не сказала. Просто кивнула.
І вийшла з кімнати.
Я подумав, що сварка минеться, як і всі попередні. Що вона заспокоїться. Вона завжди заспокоювалась.
Еліза з’явилась того ж дня
Вона прийшла ближче до вечора. Без попередження. З кавою й винуватою усмішкою.
— Я не хотіла вчора створювати проблеми, — сказала вона, дивлячись кудись повз мене. — Просто… я хвилювалася за тебе.
Олівія стояла біля мийки. Мовчки.
— Все нормально, — відповів я. — Не бери в голову.
Еліза зітхнула й сіла навпроти Олівії.
— Ти така стримана, — сказала вона м’яко. — Я б, напевно, влаштувала істерику на твоєму місці.
Я глянув на дружину.
Вона напружилася.
— Вона не така, — швидко сказав я. — Олівія розуміє.
— От і добре, — усміхнулася Еліза. — Бо іноді жінки самі руйнують свої шлюби… ревнощами.
Я не помітив, як пальці Олівії стиснули край столу.

Після того дня все стало інакше. Не різко. Поступово. Наче хтось повільно знижував температуру в домі.
Олівія стала тихішою. Частіше мовчала.
А Еліза — навпаки — була поруч. Завжди.
— Ти виглядаєш виснаженим, — казала вона.
— Тобі треба, щоб тебе хтось підтримав.
— Я не хочу лізти у ваші стосунки, але…
І я слухав.
Бо вона говорила спокійно. Без докорів. Без сліз.
А Олівія… мовчала.
Мені здавалося, що проблема саме в цьому.
Якби вона сказала щось. Якби пояснила.
Я не помітив, як почав думати її словами.
Її сумнівами.
Її “турботою”.
І не помітив, як між мною й моєю дружиною виросла тінь.
З ім’ям Еліза.
💔