Пролог+ Розділ 1

Пролог
Коли я вирішила тебе забути
Я лежала й дивилася в білу стелю, на якій не було жодної тріщини.
Ідеально чиста. Як аркуш, з якого ось-ось зітруть усе моє життя.
— Ви впевнені? — лікар говорив м’яко, але в його очах було співчуття, яке різало сильніше за біль у голові.
— Після операції ви можете не пам’ятати ні чоловіка, ні свого минулого. Ні… себе.
Я кивнула.
Бо пам’ятати — було гірше.
Я пам’ятала, як він не прибіг до мене.
Пам’ятала асфальт, холодний і мокрий від дощу.
Пам’ятала кров — свою й чужу.
І його ім’я, яке боліло сильніше за пухлину в мозку.
— Я готова, — сказала я тихо. — Я хочу забути.
Лікар ще щось говорив, але я вже не слухала.
Бо якщо я залишу ці спогади — вони вб’ють мене раніше, ніж хвороба.
Коли я вирішила тебе забути,
я не знала, що серце не питає дозволу.

Розділ 1
П’ята річниця
Олівія запалила п’яту свічку й на мить заплющила очі.
— Загадуй, — прошепотіла вона сама собі й усміхнулася.
Кухня була наповнена теплим світлом, запахом пасти з морепродуктами й тихою музикою — тією самою, під яку вони танцювали на весіллі. П’ять років тому. Ніби в іншому житті.
Вона поглянула на годинник.
22:17.
Адам запізнювався. Знову.
Олівія не злилася — поки що. Вона просто відчувала знайоме стискання в грудях, ніби хтось повільно закручував невидимий гвинт.
Вона дістала телефон. Повідомлень не було. Дзвінків — теж.
Мабуть, нарада затягнулася, — переконувала себе.
Вона завжди знаходила пояснення. Завжди.
Дзвінок у двері пролунав раптово — різко, майже грубо.
Олівія зітхнула з полегшенням і пішла відчиняти, вже уявляючи, як він усміхнеться, вибачиться, поцілує її в лоб і скаже, що вона — його все.
Але коли двері відчинилися, її світ похитнувся.
Адам стояв, спершись на одвірок. Його погляд був затуманений, краватка розстібнута, сорочка м’ята. Від нього тягнуло алкоголем.
А поруч із ним — жінка.
Висока. Блондинка. Впевнена усмішка. Рука — на його плечі, надто близько. Надто… інтимно.
— Олівія! — вигукнув Адам занадто голосно. — Кохана… ми трохи… затримались.
Жінка нахилилася до нього, ніби підтримуючи, й подивилася на Олівію з м’яким, майже співчутливим поглядом.
— Привіт, — сказала вона солодко. — Я Еліза.
Свічки за спиною Олівії продовжували горіти.
Торт чекав.
Музика грала.
Але п’ята річниця їхнього шлюбу закінчилася саме в цю секунду.
Бо іноді кохання не розбивається зрадою.
Іноді — воно ламається з порога.
💔