Глава 17

Варто ступити за поріг хвіртки на нас обох мчать собаки: Демон та Еспер; і другий доволі вже здоровий, принаймні на лапу встає впевнено. З радістю погладивши обох, — Демона зі звичною обережністю, — Тимур заводить мене в дім. З порогу я вражена, адже дім прекрасний, видно скільки грошей, натхнення та любові у нього вкладено. Окрім того, що він досить великий, що зовні, що всередині, мені імпонують світлі відтінки в інтер'єрі,  все лаконічне, стримане, дороге й випещене. А головне — чисте. З коридору ми потрапляємо до приміщення зоноване у вітальню та кухню з яких йде вихід на терасу. За її прозорими вікнами виблискує блакитна вода басейну зваблюючи ідеєю охолодити жар в тілі, але я швидко відмахуюся від ідеї попросити в Тимура поплавати: по-перше, опинитись перед ним у самому спідньому погана ідея, та й купальника у мене немає, по-друге, я боюся, що знудить прямо у воду, і тоді не лише нещасний кущ бузку, який давно відцвів, постраждає, і по-третє, це реально погана ідея враховуючи зміни у наших відносинах. 

Тимур веде до сходинок з білого каменю чи щось на кшталт, я погано розбираюся в дорогих інтер'єрних штуках, й приводить до білих подвійних дверей. Відімкнувши їх він гостинно змахує рукою запрошуючи всередину. Переступивши поріг розглядаю кімнату, якщо бути точною — дві: одна — це така собі вітальня з величезним телевізором та диваном синього кольору, з неї є вихід на балкон за яким видніється той самий басейн, а інша кімната — спальня, двері до неї відчинені, видно ідеально застелене ліжко й шматок столу на якому не стоїть нічого, крім закритого сріблястого ноутбука. 

— Це твоя кімната? — уточнюю про всякий випадок.

— Моя, сідай, — Тимур, схопивши за руку, веде до дивана перед телевізором. 

Сівши, спостерігаю за хлопцем, він кидає мене в кімнаті, проте за кілька хвилин повертається завалений упаковками попкорну, пляшками з водою, ще й примудрився якось принести тацю заставлену круасанами з шинкою та зеленню. Ставить все це перед нами на столик з такого ж білого мармуру, як і сходи, якими йшли сюди, тоді десь збоку дістає ковдру та дві склянки. Ковдрою накриває мої ноги, склянки наповнює водою — мені просту, собі колу. 

— Тепер найважливіша частина, — завзято каже, — потрібно обрати фільм. Що любиш? Я — горор.

Від його бадьорої поведінки хочеться реготати, навіть слабкість минула, мабуть, я виблювала все, що змушувало почуватись погано. 

— Мені вже краще, ми можемо піти, куди ти хотів спочатку, — слабко протестую проти фільму.

Бути на його території, на самоті, знаючи, що в будинку реально нікого, крім нас, і пригадувати слова Нати…це наштовхує на погані думки, тим паче Тимур сам сказав, що може зваблювати, ніби я справді цікавлю його. Я би хотіла, Господи, я би дійсно хотіла, щоб він покликав на побачення бо я подобаюсь йому, та варто визнати правду прямо зараз, поки він з очікуванням дивиться на мене явно не плануючи нікуди вже йти — побачення, мої вихідні, і навіть це все лише тому, що він ледве не вбив нас обох. І… можливо він справді посперечався з кимось на нашу фізичну близькість. Зрештою, за час, що ми ремонтуємо дім Мотрі я не знаю нікого з його друзів. Він не впускає мене у своє життя. Я залишаюся тією частиною, про яку, певно, ніхто й не здогадується.

— Ні, прогулянка скасована, тут є туалет, вода, і впевнений, мама тримає в аптечці купу ліків. 

— Гаразд, — доволі швидко здаюся. Варто визнати, я програю йому вже, а ще навіть нічого не почалося.  — Я не проти горору, обирай.

Драган вмикає телевізор, кілька хвилин напружено гортає різні фільми, а тоді вмикає стару екранізацію повісті Кінга — Імла. Колись я бачила його по телевізору, але мало що пам'ятаю, крім того, що маленьке місто накрив надприродний туман, і група людей, котра опинилась в цей час в супермаркеті, змушена зіткнутись з монстрами, що живуть у тумані. 

Перші хвилин двадцять ми сидимо на відстані одне від одного, я закутала ноги в ковдру пʼючи просту воду так дбайливо принесену Тимуром, поки він вже на всю хрумає попкорном. Зрештою не витримую й теж тягнуся до смачної кукурудзи, але Тимур несподівано забирає від мене відерце. 

— Гей! — обурююся.

— Хіба після отруєння можна їсти попкрон? — дражнить тоном удавано серйозно хмурячись.

— Можна, — фиркаю.

— Я погодую, щоб ти мала міру, — підсувається ближче.

Варто йому промовити ці слова все в тілі напружується, хлопець просто сів ближче, наші тіла навіть не торкаються, але здається я відчуваю його жар навіть так, крізь ковдру та тканину сукні. 

— Не потрібно мене годувати, — обурююся.

— О, принцесо, сьогодні я твій лицар, у нас же побачення.

— Воно нагадує сцену в театрі, надто награно, Драгане, — бішуся.

— Що ж тут награного? — лукаво посміхається виблискуючи чортенятами в синяві своїх очей. — Повір, принцесо, я щирий. 

— І часто дівчат на побаченні годуєш? 

— Завжди, моя фішка, — бадьоро кидає й майже непомітно підсувається ближче.

Нервую, страх стискає лещатами, якогось біса не виходить не думати про слова Нати, про той проклятий спір якого може й не існувати. 

— Тоді я буду першою, що відмовила.

Тимур вигинає темні брови, а тоді взагалі скидає футболку.

— Кіно пізніше подивимось, ти надто напружена, розслабся Ліє.

— Серйозно? Я розслаблена. — кривлюся слідкуючи за ним.

Тимур ставить фільм на паузу, встає переді мною розмахуючи футболкою, й нахиливши голову на бік, дражнить далі: 

— Ходімо в басейн.

— Ні.

— Якщо ти не погодишся я викинут тебе у воду сам.

— Не посмієш.

— Я? — сміється, ще й так щиро, по-справжньому, від чого я втрачаю здатність дихати, і серце…прокляте, мов не моїм стає. — Ти багато-багато днів зі мною день у день, принцесо, і досі не знаєш, що посмію? — на останньому слові він стишує голос додаючи таємничості та легкої погрози тону.

Адреналін клекоче в грудях, я обхоплюю руками ковдру, ніби вона здатна захистити від нього, але марно, якщо Тимур Драган щось задумав ніхто не встане на заваді. Хлопець тягне ковдру на себе, я з криком злітаю з дивана в спробі врятуватись, та він кидається за мною й за мить обхоплює ззаду за талію обома руками.