Глава 16

— Отже, побачення? І цілий тиждень вихідних? — недовірливий голос Нати починає дратувати, вона втретє запитує те саме.

— Я так і сказала, — буркаю.

На дворі вечоріє, сьогодні другий день моїх умовних вихідних та звільнення від допомоги з хатою Мотрі, ми з подругою сидимо у моєму дворі під під'їздом смакуючи черговим морозивом. Чим зайнятий весь цей час Тимур поняття не маю, але тішить, що за ці дні мати заспокоїться й не потрібно брехати їй більше, ніж потрібно. Можливо наступного тижня я знову матиму подобу свободи. 

— Хм, — Ната хмуриться, — дивно так. Ви ледь не загинули і він зрозумів, що хоче покликати на побачення ту, яку терпіти не міг ніби-то? 

Я стенаю плечима, хто знає, що там в голові у Тимура Драгана? 

— Адреналін спонукає діяти? 

— Він терпіти тебе не міг, а ти — його! — повторює Ната, її зелені очі виблискують вогнем, — втім, я ж казала, що восени ви під ручку прийдете до універу.

Закочую очі, насправді, не хочу думати про осінь, про Тимура й те, що на нас чекає. Не брехатиму, серце завмирає від думки, що в нас вийде, ба більше, я навіть хочу, щоб. . . ну, щоб за місяць ми не удавали ніби не знайомі, але цих думок не озвучую. Ната має рацію, він явно терпіти мене не міг, але кожний день разом, наші сварки…, може вони стали тим, що зблизило? 

— Ми просто спробуємо, — зрештою кажу.

— Лі, — подруга хмикає, — поцілунки і побачення, це ж не просто спроба. Ви дорослі, не у школі.

— Я знаю.

— Може він посперечався, що ви. . . ну як це, як в кіно, ну він в ліжко тебе затягне? 

Розгублено кліпаю вглядаючись в серйозне лице Нати, якщо чесно подібних думок до її припущень не мала, проте, раптом?. . . Бо якось справді воно все несподівано й швидко! Навіть ситуація з мотоциклом, він міг просто вимагати грошей, але ні, Тимур захотів, щоб я була йому винною, він все намагається торкнутись, поцілувати, то який шанс, що теорія Натусі вірна? 

— Тоді його чекатиме розчарування, — сухо відрізаю.

— Я просто шукаю причини.

— А те, що я справді можу йому подобатися, не підходить? — мружусь.

— Лі, — Ната м'яко оглядає мене, але я вже не хочу продовжувати розмову на цю тему.

— Мені час. Мама просила допомогти з компотами.

— Ну Лі!

— А тобі вранці в село до бабці, — кидаю. — Приїдеш, подзвониш! 

Я йду залишаючи Нату саму, знаю, можливо перебільшую, проте чомусь гнів складно відкинути та подумати наскільки подруга може мати рацію. Мені би хотілося, щоб Тимур запросив мене на побачення, бо я подобаюсь йому, бо йому цікаво зі мною, бо він хоче бути поруч, а не через якісь кіношні угоди чи щось в такому дусі! 

***

День Х настає швидше, ніж я готова визнати власну готовність до нового повороту в стосунках з найбажанішим хлопцем універу. З самого ранку я готую матір, що сьогодні буду зайнята допомогою Наті ввечері, — пробач мені подруго за нову порцію брехні, — тож можу повернутись додому пізно. Спершу мама проти, але потім все ж погоджується. Згодом я дзвоню Наті попереджаючи, що їй доведеться прикрити мене, на що подруга каже, аби я не турбувалась і провела час на побаченні класно. Очікую, що вона прокоментує якось іще сьогоднішній день, або нагадає про нашу попередню розмову, та Ната нічого не каже. Після, я мчу в магазин за смачними хачапурі для усієї сім'ї на сніданок, а решту дня до визначеного Тимуром часу, ходжу нервова. Коли ж потрібно виходити з дому до магазина з морозивом, мене кидає в холодний піт. Я не розумію чому, зрештою, це наша не перша зустріч, але…перша у такому форматі. Хвилююся, що щось піде не так, що Тимуру не сподобається розмовляти зі мною, що я поводитимусь, мов ідіотка, що піде дощ, і тоді мої кучері стануть рівними, а я схожою на потвору. 

Ледве вдається змусити себе пересувати ноги до магазину, здаля бачу, що він уже чекає на мене, біла хонда виблискує діамантовим сяйвом під вечірнім промінням. Нутрощі скрутило, почуваюся дурепою, бо замість звичного топа й шортів, або худі й лосин, натягнула сукенку та взула босоніжки. Відверто зізнаюся, це перше побачення у моєму житті, раніше мене не запрошували ось так прямо, як це зробив Тимур. Були хлопці, які кликали гуляти, але на цьому все закінчувалось. Можливо багатьом я здавалась занадто впертою, особливо, коли починала сипати фактами на будь-яку тему, але, що тут зробиш, якщо навчання це доволі велика частина мого життя?

Дійшовши до авто слідкую за тим як відкриваються його дверцята, Тимур виринає з салону, проте дивує не він, а величезний букет квітів — ніжно-рожевих гортензій. Ніхто й ніколи не дарував квіти, окрім тата на день народження. Застигаю в нерішучості, живіт скручує сильніше, починає нудити, та я не здатна ступити ані кроку. 

— Привіт, — голос Тимура навіть інший, він… м'який, звабливий, сповнений нової для мене чуттєвості. — Це тобі.

Оглядаю хлопця не вірячи власним очам, так, він у чорній футболці та джинсах, котрі шалено йому пасують, в блакиті Драгана блищать чортенята з передчуттям чогось смачного й цікавого, але поведінка. . . Хто він й де подів нахабу? 

— Дякую, — прийнявши букет вдихаю аромат гортензій. — Дуже несподівано побачити квіти від тебе.

— Це ж побачення, принцесо, — всміхається. 

— В європейських забобонах букет гортензій відваджує наречених від дівчини, — випалюю нервово. — Але саме рожеві квіти працюють як енергетичний щит від негативу.

Тимур всміхається лукаво й нахабно.

— Тоді це прекрасний вибір. 

— Чому це? — зазираю в його очі.

Драган спирається на авто, голову нахилив на бік, розглядає мене, мов я музейна істота, яку бачить вперше.

— Перше - ти будеш захищена, і друге - я буду твоїм єдиним варіантом.

Фиркаю, ще раз вдихаю аромат квітів, серце тарабанить в грудях, а от нудити починає сильніше, і чомусь в піт кидає.

— Ти напрошуєшся в мої наречені? — хмикаю.

Він відривається від авто, хитнувшись до мене ловить кучеряве пасмо та закладає його за вухо оглядаючи моє обличчя.