Глава 15

Я заплющую очі аж до болю, очікую страшного звуку який змусить попрощатись з життям закінчивши його так само, як сестра. Мабуть, мама не дарма з байдужості перемкнулась на гіперопіку, можливо вона щось відчувала? 

Мене хитає в різні сторони, ніби авто Тимура потрапило у центрифугу й тепер нами кидає, а потім стає напрочуд тихо, чутно лише шум шин, що котяться асфальтом, і зрештою машина взагалі зупиняється. 

— Ти як? — голос Драгана глухий та тихий.

Повільно розплющую очі повертаючись до нього, він і сам наляканий, зблід, сині очі пусті, мов витягли з них всі емоції. Озираюся на собак, Демон та Еспер досі на сидінні, але їхні вуха опущені, оченята налякано бігають. 

— Жива? — чомусь відповідь звучить, мов уточнення, ніби я не певна на сто відсотків, що ми справді не влетіли на швидкості у фуру.

— Жива, — підтверджує Тимур. 

Виявляється ми стоїмо на узбіччі, аварійний сигнал миготить у темряві кидаючи помаранчеві відблиски на асфальт. Повз нас в цю ж мить проїжджає та сама фура, а потім зникає за поворотом. Стає геть тихо, чую лише власне серце, воно б'є в ребра аж до болю.

— Моя сестра загинула в аварії, — випалюю на одному видиху.

Тимур відвертається, його дихання швидке, нервове, він відкидається на сидіння й заплющує очі. Руки на кермі, стискають його до білих плям на пальцях.

— Мій брат теж, — вимовляє, але крізь зуби. Зізнання дається йому важко.

— Тоді чому ти ганяєш, ніби не в собі? — гаркаю. 

На зміну ступору й страхам приходить злість з адреналіном. 

— Я не знаю. 

— Якщо хочеш померти, то без мене, — відрізаю. — Ти несеш за нас відповідальність поки ми з тобою в машині. Розумію, бабуся роздратувала тебе, але це не причина гнати! 

Раптом приходить якесь усвідомлення, намагаюся його спіймати, але воно, мов птах, злітає в небеса стаючи недосяжним. Мотря казала, що доля веде і можливо наші родини пов'язані, що вона мала на увазі? 

— Вибач, — щиро лунає.

Дещо дивуюся його вибаченню, відкриваю дверцята та виходжу з машини, ноги миттєво тонуть у траві та маленьких ромашках, котрі тут всюди. Чую, що і він виходить з авто. Почуваюся дивно, ми самі на трасі, серед повної темряви, тільки місяць світить нам, все інше тоне в тінях. 

— Як мені сісти з тобою знову? — запитую.

Драган встає біля мене, дивує ще сильніше, він несподівано загортає в свої обійми й притискає до себе. Його тіло тремтить, мій гнів влягається, натомість відчуваю жаль. Я не повинна співчувати йому, не мушу розуміти, зрештою, Тимур ще той покидьок, але... як інакше? Я обіймаю його у відповідь. Обхоплюю руками хлопчачу талію відчуваючи піт на його спині, притискаюся до грудей поклавши на них голову. Тимур водить долонями по моїй спині, мабуть, це заспокоює його — відчувати мене тут, фізичну та реальну. 

— Він загинув, а я став невидимкою вдома, — промовляє, голос Драгана сповнений болю, глибокого, сповненого горя й туги. 

— Я тебе розумію, після смерті сестри у мене те саме, — зізнаюся.

Тимур злегка відсторонюється, торкається мого підборіддя, ніби боїться, що відвернусь, а так він зможе контролювати мене. В очі заглядає дістаючи з дна мого нутра щось таке, що ніколи не могло би існувати, якби не він. Щось, від чого тілу стає гаряче, а обличчя починає паленіти. Він дивиться довго, шукає в мені чи то правду приховану від всього світу, чи то щось таке, що могло би стати йому прихистком. 

— Я більше не буду, — вимовляє твердо.

— Тоді я буду вдячною, — через силу усміхаюся.

Тимур нахиляється до мене, очікую поцілунку, тягнуся до нього сама встаючи навпочіпки, попри розуміння, що це пастка й помилка, що ми не повинні, що ми ніколи не будемо парою, бо різні, що між нами прірва і не лише соціальна, зрештою він користується мною, але. . . чинити опір неможливо. Я сама хочу відчути його вуста на своїх. Я хочу, щоб він хотів мене. Я хочу, щоб він був залежним від мене. Я так багато хочу, і щоб все йшло виключно від нього. . . 

Мить, витончена та трепетна, вона танцює довкола нас, тріпоче у повітрі літніми ароматами самого життя. Вона вуалью прикриває нічним небом та зорями даючи змогу бути не тими, ким ми є. 

Тимур цілує. Ласкаво та обережно, веде губами по моїх поки його руки притискають мене до себе сильніше. Задихаюсь від навали почуттів,  емоції диким коктейлем трощать зсередини, але я не боюся, о ні, я хочу більшого. Наші поцілунки — покарання, якби ж я знала, що можна карати так, я би завжди робила щось погане, лише б відчувати його вуста. 

Веду долонями по його спині, переходжу на груди ковзаючи міцним хлопчачим тілом, обіймаю його за шию притуляючись сильніше. Полуниця дражнить, роздирає солодким смаком страхи зводячи нанівець все те, що плекала у собі. 

Світ зник. Не існує ані траси, ані машини чи собак у ній, ні Мотрі, ні минулого, ні навіть майбутнього. Поцілунок стирає реальність, наче так легко знищити те, що було, й те, що буде. Я тут і зараз, в моменті, зі смаком солоду на вустах, тону в його обіймах й вперше за все життя почуваюся на вершині найвищої гори. Я на Евересті завдяки йому, бачу світ справжнім, величним, і він лежить біля моїх ніг. Це прекрасно.

Тимур м'яко відсторонюється. 

— Сходи зі мною на побачення, — шепоче. 

— Це прохання чи наказ враховуючи, що я винна тобі? — звужую погляд. Серце тріпоче, але я наказую йому закритись й мовчати. 

— Запрошення, — виправляється хлопець. 

Веду подушечками пальців по його вустах, лукава усмішка блукає на моїх, поки він серйозний такий, відповіді очікує.

— Я згодна.