Глава 14

Вранці наступного дня я нервово стою біля магазина з морозивом виглядаючи білосніжну хонду, на слухавці висить Ната й бурчить, що я повинна попереджати її про розмову з моєю мамою і, особливо про те, що вона має брехати та відмазувати мене.

— Добре, що я зараз не зайнята, — веде Натуся далі, — і можу співати дифірамби про те, що мені потрібна нова сукня, а без тебе її обрати ніяк.

— Я знаю, — зітхаю. 

Мама вчора пізно ввечері виписала доброї прочуханки за прогулянки так пізно, мусила брехати далі, що була з подругою, а в неї драма в особистому житті, і тут звідки не візьмись нещасний собака, я не могла їх обох кинути. Мати повірила лише після дзвінка Наті, яка мусила теж брехати й казати, що ридала на моєму плечі через розбите серце та поранену лапку Еспера. На ранок я зрозуміла, що сьогодні навряд хтось мене кудись відпустить, тож довелося знову підключати Натусю до справи законної втечі з дому. 

— Ти його чекаєш? Я, до речі, досі не вкурсі про того вашого Еспера.

Швидко розказую їй як усе було не пропускаючи деталей, тільки Ната починає робити свої висновки біля мене нарешті зупиняється біла хонда.

— Я наберу, — кидаю їй й кладу слухавку.

Відмикаю задні дверцята і одразу закриваю перелякано видихаючи. На сидінні був помічений Демон з гордовитим поглядом та висунутим язиком. Поправляю коротку рожеву футболку й шорти, — сьогодні спека, — й відкриваю передні дверцята. Заглядаю в салон зустрічаючись з синіми очима Тимура та вже самим Еспером, останній лежить на сидінні накритим ковдрою з візерунком собачих кісточок радісно змахуючи хвостиком. 

— Що це? — через страх виходить, що гаркаю на Драгана.

— Ти про Демона? — він оглядається всміхаючись своєму монстру. — Принцесо, це ж лише доберман, заспокойся.

— Навіщо ти його взяв? — тримаюся за дверцята машини ніби вони здатні втримати страх перед Демоном.

— Він не хотів залишати Еспера, — веде плечима Тимур. — Сідай тут, — поглядом вказує на переднє сидіння, — візьмеш його на руки. Ну, або ззаду. Я маю контролювати Еспера, щоб не впав і не розійшлись шви.

Мружусь, він абсолютно правий, от тільки від цього не легше. Зітхнувши, розумію, що зайвий раз рухати пораненого собаку не хочу, навряд це принесе користь, тож приречено захлопую дверцята й сідаю позаду біля Демона. Тимур дивиться у дзеркало заднього виду вглядаючись у мої очі. На його нахабних вустах блукає посмішка за яку хочу його роздерти.

— Він тебе не торкнеться поки я не накажу, — каже так, ніби це повинно заспокоїти.

Скошую погляд на чорного добермана намагаючись заспокоїти шалене серцебиття, але виходить погано. Демон слідкує за мною рухаючи гострими вухами. Авто рушає. В салоні грає музика, щось веселе й літнє, здається обом собакам мелодія подобається, бо Еспер навіть підвивати починає. 

Дорога до Мотрі минає швидко, весь час я напружено тримаюся за ручку на дверцятах готова виплигувати з авто на трасу попри всі ризики. Краще так, ніж бути зжертою прямо тут, в чистому салоні хонди, тим паче щелепа у Демона доволі міцна судячи з усього. 

Опинившись в селі я радісно вилітаю на двір, от тільки біда, Демон слідом виплигує та починає гавкати завзято намотуючи кола біля мене. Тимур виходить з-за водійського, дістає Еспера та несе його в тінь біля сарая бабці. Одразу ж набирає воду у дві миски ставлячи одну біля знайди, а іншу трохи далі, мабуть, для Демона. 

— Як ніч минула? — запитую, аби не мовчати.

— Тебе цікавлю я, чи він? — всміхається хлопець вирівнюючись.

Хмикаю, складаю руки на грудях.

— Очевидно, що не ти.

— Раниш в серце, міс Проблемо, — Драган удавано драматично кладе долоню на груди під білосніжною футболкою. — Еспер був справжнім чоловіком, ми навіть випили всі потрібні ліки на сьогодні.

— Що сказали твої батьки? — слідкую за Тимуром, дивно бачити його таким…турботливим. Він не хотів брати відповідальності за собаку, але гляньте, тепер він має двох. 

— Нічого, — криво всміхається.

— Тобто, нічого? Ти заховав Еспера? Заніс таємно? — хмурюся.

— Та ні.

— Тоді чому їх не зацікавив новий член родини? — тисну.

Драган роздратовано закочує очі.

— Бо їм в принципі начхати на мене.

— О… — дивуюся. — Як це начхати? Ти ж їхній син!

Хлопець заплющує на хвилинку очі, явно намагається втримати гнів й потік лайки, який от-от піде прямо на мене.

— Моя сім'я тебе не повинна цікавити, Ліє, — відрізає серйозно розплющуючи очі. Біль в синяві надто гострий, щирий, але він робить все, щоб приховати його.

— Тимуре, — м'яко промовляю, — пробач, — швидко додаю. — Ти правий.

— Чудово.

Хлопець йде до хати бабці, я ж залишаюся біля собак проводжаючи його спину, поки він не ховається за дверима. В цю ж мить руки торкається мокрий ніс, опускаю очі, це Демон, він тикається носом в долоню вперше показуючи себе не страшною машиною для вбивства, а просто….собакою. 

— Попереджаю, — м'яко говорю і до нього, — вкусиш мене, я зжеру тебе. Чув? — удаю суворість.

Здається доберману Тимура чхати на мій тон, він знову тикається носиком й веде головою так, що моя долоня ковзає по його вухах та шиї, ніби я гладжу його, а тоді мчить кудись за хату зірвавшись з місця. 

— Гадаєш, він злякався мене? — сміюся тихо повертаючись до Еспера. Той поклав голову на ковдрочку й зробив жалібний вираз морди. — Не роби драми, — зітхаю,  тоді теж йду до хати.

***

Наступні тижні я постійно брешу мамі, що всюди з Натусею, а сама їжджу з Тимуром та двома собаками в село Мотрі. Подруга щоранку вичитує мені нотації про обман батьків, але кажу їй, що все гаразд, просто мама з глибокого горя та туги за сестрою вирішила раптом, що тотальний контроль її молодшої доньки напрочуд потрібен без очевидних на це причин. За цей час ми встигли з Тимуром здерти всі стіни, пошліфувати підлогу і навіть все це пофарбувати. Залишилось відмити меблі, підремонтувати вікна, зробити паркан,  і можна сказати, що хатина готова. В цей же час у Еспера чудового гоїться його рана, а його дружба з Демоном стає все міцнішою. Бо от я досі з обережністю ставлюся до добермана, він не гарчить до мене, не кидається, і навіть їсть з моїх долонь, але… я не здатна перебороти внутрішній страх перед ним.