Глава 13

В місто вʼїжджаємо у повній тиші, ну-у-у-у… майже, Еспер скавчить продовжуючи тримати моє серце у своїх лапках. Я постійно притримую його, чухаю, гладжу та шепочу, що все буде гаразд. Тимур всю дорогу просто кидає на нас обох короткі погляди, мабуть, жадаючи впевнитись чи залишиться салон його машини чистим після нас обох. 

Діставшись ветеринарної клініки, яка єдина на все місто працює навіть вночі маючи чергового лікаря, я починаю вибиратися з салону. Втім, Драган дивує, він встигає оббігти авто, відкрити мої дверцята й, забирає Еспера собі. Так і хочеться гаркнути, що не потрібно на публіку грати та я змовчую, зрештою, здоров'я собаки важливіше за мою пиху. 

Увійшовши до приміщення клініки оглядаюся, сірі стіни завішані зображеннями попереджень як вберегти свого улюбленця від спеки, кліщів та інших загроз й картинами з різними породами котиків та цуценят. Драган, притримуючи Еспера, минає маленький хол, порожню стійку адміністратора та зазирає у перші прочинені двері. 

— Доброї ночі, — чутно чоловічий голос. Я топчусь позаду студента не маючи змоги побачити щось ще крім його широких плечей.

— У нас тут поранений, — бадьоро заявляє хлопець, проходить вперед даючи і мені змогу увійти до кімнати. 

— Добрий вечір, — подаю голос я. 

Лікар, чоловік років тридцяти, вказує, щоб ми поклали Еспера на спеціальний оглядовий стіл. Тимур залишає собаку й відступає на крок, лікар одразу чухає нещасного за вушком, а потім обережно фіксує його одягаючи намордник.

— Що сталося? — запитує чоловік.

— Не знаю, — подаю голос, — ми знайшли його і привезли до вас. 

— Молодці, — лікар встає обличчям до Еспера, а до нас спиною. — Отже, не знаєте чи має власників? 

— Ні, — відповідає вже Тимур. 

— Був без ошийника? 

— Скавчав дуже, — кажу я. 

Лікар в цей час обережно вистригає шерсть на лапі Еспера, той, на диво, спокійно лежить поглядаючи все на мене своїми розумними й сумними оченятами. Потім чоловік обробляє рану чимось вмикаючи додаткове освітлення над лапкою.

— Десь роздер пів лапи, де саме ви його знайшли? 

— За містом, у моєму селі, — Тимур підходить ближче оглядаючи собаку. — Вилікуйте його, ми заплатимо, — додає.

Лікар переводить погляд на Драгана, всміхається спокійно. Потім щось тихо каже хлопцеві та я не чую ані слова.

— Вилікуємо, — зрештою голосніше промовляє. — Потрібно зашивати під анестезією. Після, хтось з вас має забрати його додому і слідкувати за лікуванням, хто це буде? — він оглядає тепер нас обох.

Ціпенію, так далеко я не думала, не впевнена чи батьки дозволять принести чужого собаку, ще й лікувати його. Швидше за все навіть навпаки вони будуть проти цієї моєї самодіяльності. Кидаю беззахисний погляд на Драгана який слідкує за зміною емоцій на моєму обличчі. 

— Ми подумаємо, ви робіть свою справу, — кидає Тимур спокійно, ніби його взагалі мало що здатне збентежити у всій цій ситуації, а тоді взагалі дивує, бо хапає мене за руку та витягає на коридор.

Ми сідаємо на стільчики неподалік від стійки адміністратора. Тиша порушується лише двома голосами з-за дверей, котрі вже замкнули лікарі, і явно почали підготовку до операції Еспера. Мої дві руки лежать на ногах, долоні постійно пітніють через знервованість. Варто подумати про пізній час та маму одразу дзвонить телефон. Перепросивши, вибігаю на двір.

— Так? 

— Де ти? — матерів голос суворий. — Час бачила? 

— Тут собака… Мам, у нього лапка в крові, я привезла його до ветеринара.

— І за що ти будеш лікувати дворняжку? Ще скажи, що додому притягнеш? Додому, Ліє, швидко. 

— Мамо! Я просто дочекаюся чи все гаразд ним, знаю, пізно, але я не сама.

— А з ким? — підозрілість у тоні лякає. Після втрати старшої доньки мама майже весь час була байдужою і навіть займалась гіперопікою мого життя якось мляво, але зараз вона явно перейшла на новий рівень.

— З Натусею, — брешу безсоромно.

— Якщо я подзвоню Натусі, вона дасть тобі слухавку? — уточнює мама.

Страх жаром піднімається до обличчя. Ось так легко я заганяю себе в пастку, потрібно або йти далі, або швидко класти слухавку та чекати прочуханки вдома.

— Звісно, — обираю перший варіант, — вона просто в туалеті.

— Не можна так пізно гуляти, — мамин голос помʼякшується. — Ти ж знаєш, що може статись! Я сподіваюся ти не з хлопцем? 

— Ні!

— Година, Ліє. Ти маєш годину і повинна бути вдома! 

Мама кладе слухавку, опускаю тремтячі руки відчуваючи як серце практично виплигує з грудей.

— Не думав, що ти так погано брешеш, — лунає позаду голос Драгана.

Стрімко обертаюся, гнів та провина переплелись в одне ціле, в скронях пульсує розуміння, що Еспера мені не забрати, а кидати його я не хочу.

— Візьми ти його, будь ласка, — тихо прошу зазираючи в сині очі та суворе обличчя. — Просто…просто тримай подалі від свого Демона. Мені не дозволять, — опускаю погляд додолу.

Тимур спирається на двері склавши руки на грудях та схрестивши ноги, обличчя спокійне, вуста стиснуті, очима він вивчає мене, ніби перед ним музейний експонат. Тиша літнього пізнього вечора — єдине, що між нами, і ще відстань в кілька кроків. Я відчуваю аромат його парфумів, чую легкий вітерець, який доносить до нас запахи квітів та трави. Здійнявши лице до неба вивчаю зірки, мов вони страшенно цікаві, хоча це не так, що там я не бачила у тому темному полотні всипаному вже давно померлими сяйливими крапками? 

— Будь ласка, — повторюю чіткіше вглядаючись у Тимура. 

— Будеш винна, знову, — ліниво відрізає. — Втретє, — тисне.

— Гаразд. 

Він хитає головою, а в мене відчуття, що підписала черговий договір на продажу душі. 

— Нам доведеться возити його з собою, самого не кину з Демоном, — спокійно кидає, гадаю, Тимур від самого початку розумів, що Еспера доведеться забрати йому. Це я діяла гарячково та необачно, не думала ні про що… Але як я могла кинути його там?