Глава 12

Вечеря у Мотрі шикарна: смачна картопля, до неї смажене м'ясо й свіжий салат, ніби нічого особливого, але саме після плідної праці їжа стає особливою. Бабця Тимура на довго не затримується, я би навіть сказала досить швидко йде явно уникаючи мене. Коли залишаємося з Драганом удвох, кажу:

— Таке відчуття, що я образила Мотрю.

Він здивовано дивиться, а потім натягнуто усміхається.

— Все гаразд, ти не могла її чимось образити.

— І все ж, — мружусь.

— Повір мені.

— Тобі? — вигинаю брови. — На основі чого тобі вірити?

— Бо я красивий? — хмикає.

— У тебе чоло червоне, — закочую очі.

Тимур встає з-за столу ліниво відрізаючи:

— Ти псуєш мою красу, бо хочеш, щоб я дістався тобі весь.

— О Боже, — пирхаю зі сміху, але він виходить штучним. — Тіш себе, альфонсе.

— Надаю перевагу бути рабовласником, — підморгує мені. — Ходімо, якщо не плануєш тут ночувати зі мною удвох.

— Ніколи, — підплигую у повітрі ледве не збиваючи нещасний, древній стіл та кидаюся з хати геть випереджаючи Тимура.

Він сміється мені в спину, але я вже не чую, опинившись на дворі розглядаю песика, якась суміш вівчара та вовка, або хаскі, складно сказати, проте він великий, худий, а його лапа вся в крові. Пес жалібно скавчить та шкандибає до мене на трьох лапках. 

— О, — видихаю, присідаю перед ним на коліна, — що це? Тимуре! 

— Я тут, — над головою лунає.

— Подивись…

Драган роздратовано фиркає, але присідає й оглядає лапу собаки, я ж дивуюся як він довірливо стоїть біля нас, людей, яких бачить вперше, як в очі вірно заглядає, ніби запитючи чи допоможемо йому.

— Ми повинні відвезти його до лікаря.

Тимур дивиться на мене вигнувши брови.

— Я перепрошую, чим? 

— Автомобілем.

— Моїм?

— Очевидно, що не моїм, — кривлюся. — Звісно твоїм!

Сині очі темніють, чорні вії хлопця тріпочуть, вуста напружено стиснуті, він дивиться то на мене, то на нещасного собаку, який явно дуже тонко відчуває настрій чужої йому людини, а тому починає скавчати ще більш жалібно.

— Я не посаджу брудного пса у машину, — одразу відмовляє.

— Тимуре! 

— Не проси, принцесо, це нахабно, і нагадаю, не я у тебе боржник!

— Я буду винна двічі, будь ласка, — тихо прошу. — Йому потрібно допомогти.

— Він в крові.

— Я закутаю його у щось і триматиму на руках.

— Він явно неслухняний, — Драган поволі здається, бачу, як ковзає очима по рані собаки. — І точно повинен мати господарів.

— Йому болить. Якби так було з твоєю тваринкою, а вона, припустимо, втекла, ти би хотів, щоб йому допомогли? 

Хлопець мовчить, все дивиться на мене, ніби очікує, що я зізнаюся в жарті й спокійно покину нещасну тварину помирати від крововтрати. 

— Не хочеш, не потрібно, — фиркаю. — Сама донесу.

Встаю, йду до хати, пес шкандибає за мною, а Тимур мовчить. Знайшовши у хаті Мотрі якусь велику ганчірку, хоча здається колись то було простирадлом, йду назад. Драган мовчки дивиться на мене слідкуючи за кожним рухом. Я присідаю, розстеляю тканину й показую собаці, щоб встав на неї. Він чудово мене розуміє й одразу обережно переступає із землі на простирадло. Підіймаю краї та обмотую його як можу й обохоплюю худе тіло тварини обома руками, здійнявши його у повітря вперто, не дивлячись на Тимура, виходжу за похилений паркан та рухаюся вздовж дороги, що веде до головної дороги.

— Ти плануєш йти з ним по трасі? — летить в спину.

Не відповідаю, злість роз'їдає мозок, тож я зараз або проклинатиму хлопця, або пошлю так, що він уникатиме мене. Останнє не так погано, проте з якихось дурнуватих причин я не хочу, щоб він уникав, хоч і почуваюся розчарованою через його бажання зберегти салон машини чистим. Тому я мовчу й вперто несу важкого собаку, а він усе розуміє, карі оченята в мої зазирають, бо я його мордою до себе повернула, щоби було зручніше, мовчить, хоча швидше за все йому болить через кожний мій необережний рух. 

Так я йду, як мені здається, вічність. На дворі навіть темнішати починає, по моєму чолі тече піт, руки німіють від важкості, та я не зупиняюся.

— Треба ім'я тобі дати, може ти його маєш, але я ж повинна якось кликати тебе, правда? Будеш…. — оглядаю морду пса з усмішкою повільно наближаючись до траси, — Еспер. Ти хлопчик, а з іспанської надія буде еспер.

Позаду чую гуркіт мотору, потім звук щебню, що летить в різні сторони, й ось біля мене пригальмовує білосніжна хонда й повільно котиться рівняючись з моїм кроком. Вдаю, що не бачу машини, якщо Драган зараз накаже кинути Еспера, то плюну йому в обличчя. Нехай я вмію знаходити проблеми всюди, але принаймні не боюся забруднити руки.

— Сідайте, — лунає його голос.

З подивом повертаю голову до хлопця, він котиться праворуч від мене опустивши вікно. 

— Вже не хочеться, — відрізаю. 

— Та невже? — закочує очі. — Легко йти? 

— Тобі не байдуже? 

— Ліє, — тоном наказує зупинитись, втім, я чхала на його накази. — Ліє, сідайте. 

— Боюся, бо машина буде брудною.

— Ти хочеш, щоб тебе хтось переїхав на трасі? І його, до слова, теж! 

— Ні, але тобі плювати на долю інших, то навіщо буду напружувати! 

— Боже, яка ти вперта. Зупинись.

— Ні.

— Я сказав гальмуй!
— Пішов ти!

— Ми поїдемо до ветеринара і я оплачу його лікування. Ти маєш кошти? — знає, гад, на що натиснути. А втім, я не здаюся і йду далі. — Та зупинись, — гарчить крізь зуби.

Ігнорую, просто крокую далі намагаючись не дуже очевидно пихтіти від важкості тваринки. Тимур тисне газ, з розчаруванням проводжаю авто, але наказую собі не дурити й ставитись до цього байдуже. Він ніколи не був прекрасним хлопцем з добрим серцем, то чому я очікувала іншої реакції? 

За мить з подивом дивлюся як хонда буквально летить на мене, від шоку навіть лайки в голові немає, намагаюся відійти на узбіччя сільської дороги, бо Драган точно збожеволів й хоче розчавити мене з бідним Еспером. Машина зупиняється в пів метрі від нас, перекриває дорогу й Тимур виходить з-за керма не закриваючи дверцят. Йде на мене зі скаженим виразом обличчя, а зупинившись за крок витягає з рук Еспера.