Глава 11

Ще ніколи я не почувалась настільки…сердитою. Оглядаю хлопця прикидаючи як швидко зможу прибити його, поки тіло застигло посеред кімнати. Вода зібралася в моїх ногах у калюжу, окермі краплі стікають шкірою дратуючи ще більше. Я знаю, він правий, бо я перша облила його водою, але зараз це погані аргументи. 

— І що це було? — шиплю, мов змія. 

Тимур щасливий, синява аж сяє та виблискує, на вустах виграє лукава усмішка сповнена переможного задоволення. Ставить відро на підлогу лукаво хмикаючи.

— Змив фарбу з твого тіла. 

— Хм, — мружусь. — Змив фарбу? — мій голос тріщить від емоцій.

— Що не так, мала Проблемо? — веселиться далі.

Я киплю. Господи, не розумію чому ця проклята вода викликає так багато емоцій, чому не здатна заспокоїтись, чому тригерить, що він взагалі мав нахабність облити, зрештою, це всього лише вода. Не думаю, що роблю, хапаю відро з фарбою, все відбувається швидко. Тимур скрикує:

— Тільки спробуй!

Не чую, що каже. Бажання помститись, покарати цього нахабу залишає голову порожньою, я розмахую відром й виливаю фарбу на Драгана. Перші миті він стоїть мовчки витираючи наслідки моєї злості з обличчя, видно лише насиченість його очей на білому фоні. 

— Вже не так смішно? — зухвало запитую.

Драган хмикає, очікувала, що буде сердитись теж, психувати, але він чомусь дуже підозріло спокійний. 

— Та ні, стає все веселіше, — відрізає.

Секунда вирішує все, хлопець кидається на мене, не встигаю втекти, він ловить в обійми, притискає до себе переносячи фарбу з себе і на мене, а тоді кладе одну руку на потилицю, іншу на талію змушуючи завмерти в нерішучості та напрузі. Наші погляди войовниче схрещені, втім, він посміхається явно насолоджуючись тим, що втрапила у пастку з його рук. 

— Ти перевершуєш все, Ліє, — видихає.

Не розумію, що він має на увазі, нахмурена, гнівно вглядаюся в обличчя бажаючи, щоб відпустив. Майже бажаючи, але та огидна думка на краю підсвідомості, котра каже, що брешу собі, ніби маяк в темряві, не дає себе втратити. 

— Пусти, — крізь зуби вимовляю.

— Не хочу, — нахиляється до мене.

Затамовую подих, я теж не хочу відчувати нічого з того, що відчуваю проти волі. Не хочу насолоджуватись відчуттям сильного тіла біля мого, не хочу тонути в синяві, бо вона проклята, не хочу вдихати аромат полуниці й фарби, не хочу, щоб його вуста були так близько до моїх. 

— Ненавиджу, — відрізаю.

— Хіба? Провокації вказують на інше.

— Які ще провокації? — обурююсь.

Тимур всміхається, один рух і його вуста торкаються моїх. Ціпенію, ноги німіють, мов опора йде з-під підошов, дотик рук хлопця відчувається лещатами та найніжнішими пестощами одночасно, я ніби в добровільному полоні. Вуста Драгана ковзають по моїх, обережно й ласкаво, викликаючи бурю емоцій та протиріч всередині. Він ніжний, пальці впиваються в талію явно стримуючи силу, поки поцілунок поглиблюється. Світ йде обертом. Забуваю де я, хто я, і що взагалі відбувається. Єдине, що існує — він та смак полуниці на моєму язиці. 

Лину до Тимура, притискаюся сама віддаючись поклику зсередини, не знаю куди він веде, але протистояти чомусь не виходить. Він запускає пальці у моє волосся, розчісує пасма злегка натягуючи їх, поки іншою рукою притискає ще щільніше до свого стану. 

— Ось ці провокації мені більше подобаються, — бурмоче він відірвавшись від губ. — Хочеш гострих відчуттів — поцілуй мене, — його голос низький, хриплий, він будить в моїй душі емоції, яких ніколи й не знала. 

— Якщо мені хочеться тебе побити,теж цілувати? — видихаю.

— Тоді цілувати віддаючи всю себе, — вимовляє.

— Виходить, наші поцілунки — покарання? 

— Покарання, — погоджується.

— Дивний спосіб кари.

— Не дивніший за все, що відбувається у світі. 

— Вірно, — шепочу м'яко.

Тимур відсторонюється відпускаючи мене, я відвертаюся даючи собі час віддихатись та зрозуміти, що це тільки що було насправді. Драган, судячи зі звуку, хапає відро та залишає хатину, коли ж повертається хвилин за десять, я вже здатна нормально говорити. 

— У нас роботи стало більше, — констатує очевидний факт.

З жалем дивлюся на залиту підлогу фарбою, на стіни, котрі в одних місцях у білих плямах, а в інших фарба вже відпала.

— Потрібно зняти старе покриття.

Тимур зітхає.

— І відмити підлогу.

— Тоді на мені підлога, на тобі стіни, — вирішую.

Він не противиться. Ми удаємо, що не було поцілунку, починаємо роботу в тиші. До вечора сил практично немає, але результат в кімнаті тішить бо підлога вимита, а стіни готові до фарбування. Залишилось так само зробити в інших кімнатах. 

— Нам теж потрібно змити фарбу, ходімо, — наказово лунає. Хочу обуритись, але вирішую змовчати. 

Ми підходимо до сарая, Тимур дістає звідти спеціальний розчинник фарби й починає відмивати  її з себе. Роблю те саме, доволі довго доводиться возитись з фарбою, ми тремо шкіру, змиваємо водою, але остаточно відмити все не виходить. Коли Драган приносить свіжу порцію води помічаю, що його чоло все ще у фарбі.

— Стій, — кажу, хлопець зупиняється.

Вставши перед ним навпочіпки починаю терти хлопчаче чоло однією рукою тримаючись за нього. Тимур стійко терпить мої спроби змити фарбу зі шкіри рівно дихаючи. Я розхитуюся на носочках продовжуючи терти до червоного, аж поки він не кидає крізь зуби:

— Досить.

— Що не так, принцесо? — жартома знущаюся.

— Ти зітреш до черепа.

— Не бійся, мізки не втечуть, бо нічому, — хмикаю.

Драган хапає за підборіддя повертаючи моє обличчя до себе, в очі мої дивиться виблискуючи чортенями в синяві. 

— Та невже? 

— Ага, — невинно кліпаю.

— Можливо моя краса змогла би врятувати світ, Ліє, але з червоною плямою на чолі світ приречений померти.

— Він й так мертвий, — несподівано серйозно відрізаю.