Глава 10

Повернувшись до хати я швидко хапаю млинець вдаючи, ніби сиджу тут вже з добрих пів години. Мотря й Тимур заходять всередину жваво обговорюючи прибирання та ремонт, ніби й не було тільки що ніякої розмови про мене. Все наче так само, як вчора, але не так водночас, я помічаю погляд бабці, бачу, як зблідлі очі тепер ніби уникають дивитись на мене. Мотря доволі швидко каже, що принесе вечерю, а тоді втікає з хати залишаючи нас онуком у тиші. Продовжуючи їсти млинці сидячи на ліжку слідкую за хлопцем, він нервовий, оглядає стіни удаючи, що прикидає як саме краще їх виправити, а тоді пофарбувати, та судячи з виразу обличчя насправді він доволі далеко від реальності.

— Що не так з моїм прізвищем? — подаю голос.

Тимур повертається до мене, вуста стиснув, очі палають вогнем, який намагається стримувати в собі.

— Все з ним нормально, — кидає.

— Впевнений? У Мотрі явно інша думка, — примружившись, кажу.

— Впевнений. Не зважай.

— Ну гаразд, — вдаю, що все добре. — Що робимо? 

— Приберемо те, що можна, і тоді фарбування стін.

— Чудово, — сухо відрізаю.

Далі ми приймаємося до роботи, перші години все відбувається в мовчанні, лише подекуди перемовляємося узгоджуючи куди і що поставити, або накрити. Далі ми миємо стіни від пилу та старого бруду, й після обіду Тимур приносить відра з фарбою білого кольору. Озброївшись пензлями для фарби починаємо з кімнати, де груба. Я настільки занурююся в процес пересуваючи розкладну драбину, що починаю співати собі під носа. 

— Ой говорила мені мамо, не ходи до його саду, не гуляй ти з чорнобровим, ой загубиш свою вроду…

Забувши, що я не сама, продовжую співати. Всіх слів не пам'ятаю, тож доводиться мугикати здебільшого, але приспів засів в голові. В голові тихо, механічна робота пензлем по стінах та явно видимий результат тішать, давно я не почувалась настільки…спокійно, чи що. Поки руки роблять, вуста співають, я ніби переношусь у час, коли в моєму житті ще не трапилося нічого жахливого, туди, де сестра сміялася вранці, або ми пліткували, туди, де мама й тато не були зломлені горем. Там прекрасно, там тепло й затишно, у спогадах я вдома. 

— Ліє! 

Гучний вигук лякає, голос Тимура ніби ненависна правда вривається  до свідомості, я змахую пензлем, відчуваю, що втрачаю опору, драбина розхитується і лечу вниз. Відро з фарбою падає слідом. Скрикую від страху, розмахую руками, ніби це крила, а тоді приземлюся, щоправда на щось м'яке. Від шоку спершу не здатна вимовити ані слова, під спиною явно тіло Драгана, бо ж кого іще, а його руки обхопили за талію й тримають притискаючи до себе. Серце калатає в грудях, не розумію чи від падіння й адреналіну, чи через близькість Драгана. 

— Ціла? — його голос просочується крізь пульс, що шумить у вухах. 

— Здається, — видихаю. 

— Твій спів настільки жахливий, що навіть твоє тіло не витримало цього жаху, — нахабно коментує.

— Що? — обурююся.

— Ти чула, — хмикає.

— Відпускай, — наказую.

— Та мені чудово лежати, фарба тече по моїх ногах, на мені лежить дівчина, ми у старій хаті, це ж здійснена мрія, — лінив й лукаво водночас лунає. — Насилля мого мозку на повну, — додає.

— То пусти, — гарчу крізь зуби. 

— Почекаю, поки ти почнеш кипіти, — дражнить.

— Мені не подобається лежати на тобі, — відрізаю.

— Я ще не вирішив, чи мені подобається.

— Тимуре!

Він сміється й зрештою міняє нас місцями, очікую, що зараз встане, але він нависає наді мною спершись на лікті. Наші обличчя близько, на його щоці кілька крапель білої фарби, мабуть, на моєму їх не менше. Я намагаюся не торкатися хлопця, втім, він теж робить те саме, проте не поспішає підвестись на ноги. 

— Ну? — суворо запитую.

— Будуть ще пісні? 

— Будуь. Катуватиму тебе ними.

— Ти ж в курсі, що співи не твоє? — серйозно уточнює.

— А я люблю співати. 

— Далі піде репертуар Зіброва? 

— Якщо й так, то що? — ціджу.

Тимур зосереджується на моїх очах, ніби вперше бачить, вглядається, залишаючись суворим та серйозним попри тон. Аромат полуниці й кави дратує, на перший погляд ці два запахи взагалі не мали би поєднуватись, але на ньому вони втілення всіх дівочих мрій та фантазій.

— Доведеться на завтра купити кляп для твого рота, — всміхається нещадно красиво, відштовхую хлопця в груди, та спробуй зсунь його якщо не хоче. 

— Собі запхаєш, і у вуха беруші прихопи, а я співати буду. Ти сам хотів, щоб я була тут! — нагадую.

— Ти — монстр, Ліє.

— Прекрасно, я буду мучити тебе стільки, скільки зможу, може тоді передумаєш з приводу рабовласництва.

— О, не сподівайся, — сміється.

Стрімко встає, простягає руку мені, я відмахуюся від неї й підводжусь сама. Вирівнявшись, впираю руки в боки оглядаючи результат падіння,  фарба всюди, але не це лякає, а те, що фарба на стінах відлущується не встигнувши ще до кінця висохнути. 

— Ти бачиш? — змахую рукою, на моїй шкірі виявляється були ще доволі великі краплі, бо вони розлітаються в різні сторони, а половина потрапляє на обличчя Тимура.

Він стискає щелепу, проводить долонею по обличчю розтираючи її по шкірі.

— Бачу.

— Я думала це простіше, — не зважаю на студента. — В ютубі все не так… 

— Угу, — буркає він. 

Йде з хати, стиснувши плечима оглядаю наші марні спроби зробити все краще, у висновку стало гірше. Гадаю ввечері Мотря буде шокована. Не встигаю закінчити думку на мене прилітає тонна води. Ошелешена обертаюся, Тимур стоїть з порожнім відром, поки з мене стікають справжні водоспади, й зухвало усміхається:

— Один - один, принцесо.