Глава 9

Новий день тішить пасмурною погодою, дощу немає, тепло, але сонце не пече. Стою біля магазина вже хвилин десять в очікуванні Драгана, та його все немає. Годинник на телефоні показує, що він запізнюється на цим самих десять хвилин. Нервово постукую ногою по асфальту вглядаючись у всі мотоцикли, що проїжджають повз. З приходом літа й тепла їх у місті стало значно більше. Смикаюся через кожний рик мотору, потім сама себе сварю за реакцію, не повинна я нервувати так через якогось там Тимура. Подумаєш, він поцілував, а мені сподобалось. Та мільйони людей щодня цілуються порсто так, і це нічогісінько не означає. Мільйони людей навіть живуть разом, і це нічого не важить у їхніх життях. А тут поцілунок від хлопця, який крутить університетськими дівчатами як захоче…пф! 

Біля мене гальмує білосніжне авто, хонда в седані, чистюща, якби було сонце, то вона би точно мерехтіла дорогоцінним блиском, бо навіть так вона сяє. Уся тонована, тож не видно хто за склом. Намагаюся удавати, що авто мало цікавить, втім, це брехня, я мрію мати власну машину, тому досить часто переглядаю автомобілі в інтернеті. 

Скло опускається, чую підозріло знайомий голос:

— Довго стоятимеш там? 

Нахиляюся, з подивом дивлюся на Тимура.

— Звідки я мала знати, що це ти? 

Він хмикає.

— Сідай, велика Проблемо, бабця чекає, і вона зла.

Фиркнувши, відкриваю дверцята та всідаюся на перед. Мене одразу огортає приємним запахом автопарфюму, складно зрозуміти чим саме пахне, та якби хто запитав як має пахнути чоловік, я би змусила вдихнути цей аромат. 

— Вона зла, бо ти вчора втік? — суворо запитую.

Тимур підморгує дратуючи красою синіх очей, довгими чорними віями, ну не можна мати такі очі від яких неможливо відірватися, це ж незаконно! 

— Ми втекли.

— Я була проти, — пристібаюся, поки Тимур вже мчить в потоці машин, попри ранок, їх достобіса. 

— А я — ні.

— Просто ти злякався, — саркастично кидаю. 

Драган гальмує перед червоним світлофором, повертається до мене та я удаю, ніби не розумію, що свердлить суворим поглядом.

— Я? 

— Після поцілунку. І розуміння, що я не впала до твоїх ніг.

— Ти серйозно? — пирхає зі сміху.

— Чому ж ще? — все-таки повертаюся до нього, але хлопець вже змушений на дорогу дивитись.

— Може через втому? Не думала? 

— Ні. Ти образився, бо я сказала, що не буду танути від тебе.

Він хмикає, я ж краєчком ока поглядаю за ним. Йому пасує бути за кермом машини, втім, і за кермом мотоцикла цей хлопець має шикарний вигляд. Здається у ньому немає жодного мінусу, окрім очевидно характеру, та ззовні… Тимур легко міг би полонити будь-кого. 

— Я не хочу, щоб ти танула від мене, казав вчора. 

— Так-так, нащо такому, як ти, увага такої, як я? — доволі мирно кидаю. — Ми з різних життів, Тимуре, ти це чудово знаєш. Тому я не розумію навіщо змушуєш бути рабинею на літо, хіба у твоєї сім'ї мало грошей і ви не здатні оплатити ремонт тих подряпин? 

Авто мчить вперед маневруючи між іншими, манера водіння у Драгана на машині й мотоциклі однаково небезпечна. Ми виїжджаємо на трасу залишаючи місто позаду. 

— Все має наслідки, — кидає неоднозначно. — Навіть просто подряпини.

Зацікавлено дивлюся на нього. Він правий, все дійсно має наслідки. Моя сестра зустрічалась з хлопцем який за статусом був на тисячу сходинок вище, він був з багатої родини, був надією сім'ї, якщо пригадати її розповіді. Він був всім. Тож я дивувалася тому щастю, яке випало їй, бо він хотів тільки її. Вони часто були разом. Навіть не так, вони всюди були разом. Я все просила познайомити, але Мілада все відтягувала момент, а потім… восени минулого року, вона загинула в автотрощі разом з ним. Вижив в той вечір лише водій авто в якому вони були, його мали судити, але сім'я відмазала, тож навіть статус хлопця Мілади не допоміг покарати винного. Я не бачила винуватця у її смерті, після новин про загибель я вже нічого не могла бачити…

Село зустрічає мжичкою, Драган зупиняє машину біля похиленого паркану з-за якого на зустріч нам виходить Мотря розмахуючи палицею. Я виходжу першою поправляючи футболку й шорти, закинувши рюкзак на плече йду до неї слухаючи обурення: 

— Ви втекли вчора, а вечеря? — бурчить, втім усміхається мені. — Ну як так? 

— Вибач, ба, — голос Тимура рятує від виправдань. — Лія втомилася, я теж, ми поїхали, але сьогодні обов'язково залишимось.

— Ну гляди, — Мотря обіймає онука, а тоді і мене. — А прізвище як твоє? Я маю подругу з онукою Лією. Рідке ім'я, то може знаю твою бабусю? 

— Навряд, — продовжую усміхатися, — але скажу: Савчук.

Мотря чомусь блідне, Тимур удає, ніби його взагалі тут немає. Оглядаю обох злегка дивуючись реакції.

— Щось не так? 

— Все добре, дитино, — хрипло сичить Мотря. — Ти в дім йди, я вже пирогів напекла, а ти, — вона штрикає Тимура, він сьогодні знову весь у чорному, ніби не буває інших кольорів, — йди-но сюди, маю вичитати за втечу.

Розумію, що мене спроваджують, тож йду до хати, але зупинившись в порозі слідкую за тим як баба з онуком відходять за високий кущ. Знаю, не моя справа, що Мотря казатиме Драгану, але… якось дивно, що вона зблідла почувши прізвище. Савчуків по світу сотні, хіба ні? 

Точно знаючи, що чиню погано, я йду до куща та ховаюся за ним радіючи його густоті, прислухаюся, лунає голос бабці:

— Ти геть збожеволів? Тимуре! Як ти міг привести її сюди?  Ти повинен терміново припинити з нею спілкування! 

— Ні.

— Як це - ні?! Тато знає? А мати? Ти не можеш з Лією спілкуватись! Я би заборонила тобі навіть дивиться на неї! 

— Я не… — Драган затинається. — Я не хочу. І не можу.

— Можеш, любчику мій. Можеш все. Ти руйнуєш вам обом життя.

— Не руйную.

— Та невже? — гарчить бабця, її старий голос сповнений паніки. — Не ламай дівчинки. Так караєш себе? То нічого не змінити вже, коли би знав, де впадеш, то змінив той шлях, але доля веде.