Глава 7

Ще ніколи мені не було так соромно як зараз. Тимур явно не лякається через обурення десь над нашими головами, тільки всміхається нахабно, а потім взагалі чомусь кричить:

— Ай, бабусю!

— Ану злізь з дівчинки, ти гляди на нього! — обурюється, виходить, бабуся Драгана. — Бідося худенька така, а ти притиснув до землі, в тобі ж кіл біля сотні.

Студент здригається й швидко підводиться на ноги, ще й мене підіймає та ставить поряд із собою, мов ляльку. Дивлюся на стару, суху бабцю з палицею, — вона била онука нею? — й не можу вирішити чи реготати, чи тікати. 

— То це ти захотіла допомагати Тимуру? — вона примружується підходячи до нас обох ближче. 

Кидаю на Драгана погляд сповнений запитань, але не кажу їй, що він змусив шантажем та страхом бути закускою Демона, й киваю.

— Так. 

— Яка файна дівчинка, я — Мотря, прабабця Тимура. А ти, — переводить погляд на онука, — чого це ти голий? Тобі припекло чи що? 

— Бабусю, — закочує очі, — просто одяг мокрий.

— А може то ви пара? Коли весілля? Баба вже стара, треба швидше.

— Яке весілля? — Драган в цю мить виглядає напрочуд кумедно, в очах паніка, на обличчі сум'яття. — Ми не пара.

— Не зустрічаєтесь? 

— Ні, —  одночасно вимовляємо з хлопцем.

— Ну добре, — вона щось шукає у спідниці на якій зав'язаний фартух з кишенями, — ось ключ від хати. Твій батько, — вона погрожує палицею Тимуру, — обіцяв, що ти зробиш все так, як було, коли я була молода. Йди-но, відмикай хату.

Бабця Мотря штовхає онука до паркану, а тоді встає біля мене. 

— Це його покарання на літо, — сміється, помічаю, що її очі майже такі ж сині, як у Драгана, тільки з роками втратили насиченість, — а я вирішила, що трохи перед смертю помучу цього пончика, най пам'ятає Мотрю і згадуватиме потім з усмішкою. 

— А за що покарання? — обережно цікавлюся.

— Як не казав тобі, то і я не казатиму. Але ти не думай, він гарний хлоп, хороший, просто молодий і дурненький ще, як всі мужики.

— О… — тільки й кажу.

Мотря і мене підштовхує до хати поки Драган бореться із замком. Жінка слідкує за ним з обожнюванням, помітно одразу.

— Навіщо вам ремонтувати цю хатинку? 

Тимур нарешті перемагає старий замок зі скрипом відкриваючи вхідні двері. Бабця сумно усміхається. 

— Може це дурня, але я хочу бачити її перед смертю такою, як було колись, коли мій дід був живим. Бідна хата не потрібна нікому з цих неуків, — тицяє палицею в бік Драгана, — і коли мене не стане її також. Та поки я жива вона теж житиме. Тут влітку був малесечкий тато Тимура, тут я життя прожила…

— Я розумію, — м'яко відказую торкнувшись руки Мотрі. — Іноді нам залишається тільки пам'ять, і це єдине, що рятує.

— Вірно.

Мотря пропускає мене до хати, я йду за Тимуром оглядаючи стіни й меблі. В сінях стоїть величезна скриня з різьбою, далі стіл заставлений брудними від пилу й павуків банками. З сіней потрапляємо до кімнати, що ділить інші кімнати, одна з грубкою, маленька, проте доволі затишна, тут стіл, два ліжка, й стара шафа з дзеркалом дверцята якої похилились. Ще одна кімната, як каже Мотря — світлиця, вже має значно кращий вигляд, втім, занедбаність та старість не прибереш, тут теж ліжка, але з горою подушок, що прикриті вʼязаними накидками. На стінах висять ікони, а на них вишиті рушники. Також є стара шафа, удвічі більша за попередню, вже з двома дзеркалами. Я відкриваю її піддавшись бажанню дізнатись, що ж там, й одразу наштовхуюся на стару форму моряків. 

— Ого, — вигукую.

— Та… мій дід був ще тим красенем, — підморгує бабця.

Тимур в цей час оглядає фронт робіт прискіпливо чіпляючись до усього. Проводить пальцями по стінах, оглядає подушки, зазирає в кожний кут.

— Це все має залишитись? — повертається до Мотрі.

— Звісно! 

— Гаразд, — зітхає. Погляд зупиняється на мені, на мить помічаю в синяві щось на кшталт вибачень, ніби йому тепер незручно, що втягнув у цю авантюру.

— Думаю, ми впораємося, — бадьоро кажу. — Ваша хатинка буде, як колись. 

Мотря усміхається.

— Ти мені дуже подобаєшся, дитино. Так, — повертається до онука, — а ти ні, бо ти лінива дупця. В сараї тато купив все, що треба, фарба, якісь грунти, тому вперед. Немає чого сидіти, любчику. Почніть щось вже сьогодні, а ввечері принесу вам вечерю, тоді й поїдете.

Тимур би сказав щось судячи з обличчя, але тримає свою злобу всередині.

— Так, бабусю.

— І дитину мені більше не ображати, — попереджає вона, — побачу, що ти, амбал, на ній худенькій лежиш, — палиця знову йде в хід злітаючи у повітря в якості попередження.

— Я зрозумів, — роздратування все ж не вдається втримати. 

— Прекрасно, до вечора.

Мотря йде. Ми залишаємося в тиші хатини тішачись прохолоді всередині. Я знаю такі хатки, вони глинобитні, тож влітку тут прохолодно, а взимку тепло завдяки грубі. У моєї бабусі була майже така сама хата. 

— Гадаю, спершу варто прибрати подвір'я,  — подаю голос. — І я би на твоєму місці одягнула футболку. Нікому тут непритомніти від краси твого тіла.

Драган нахиляє голову вигинаючи здивовано брови, вуста розпливаються в нахабній посмішці.

— Краси мого тіла?

Закочую очі.

— Твоє тіло мене не цікавить.

— Бреши, маленька Проблемо, собі, — хмикає задоволено. — Але ти маєш рацію, почнемо з двору.

Хлопець виходить першим, я слідом, він одразу заходить в сарай й дістає звідти потрібні інструменти, що згодяться. Кидає у мене рукавички призначені для подібних робіт, одягає і собі такі. 

— Що ж, почнімо? 

Я стенаю плечима, йду до паркана й одразу беруся до роботи. Отримавши в поміч сапу та граблі, стає простіше виривати бур'яни з землі, поміж яких, намагалися пробитися квіти посаджені багато років тому. Час плине швидко, спека мучить, але хочеться впоратися з усім за раз, тому я не даю собі відпочинку взагалі. Зосередившись на роботі в якусь мить розумію, що надто тихо, кинувши сапу оглядаюся в пошуках Тимура, а цей нахаба сидить в тіні поливаючи голову водою з відра й прискіпливо слідкує за мною. По обличчю складно сказати, що в нього на думці, та я ж теж не ідіотка, розумію, що розглядав він швидше за все мої сідниці та стегна.