Ще ніколи мені не було так соромно як зараз. Тимур явно не лякається через обурення десь над нашими головами, тільки всміхається нахабно, а потім взагалі чомусь кричить:
— Ай, бабусю!
— Ану злізь з дівчинки, ти гляди на нього! — обурюється, виходить, бабуся Драгана. — Бідося худенька така, а ти притиснув до землі, в тобі ж кіл біля сотні.
Студент здригається й швидко підводиться на ноги, ще й мене підіймає та ставить поряд із собою, мов ляльку. Дивлюся на стару, суху бабцю з палицею, — вона била онука нею? — й не можу вирішити чи реготати, чи тікати.
— То це ти захотіла допомагати Тимуру? — вона примружується підходячи до нас обох ближче.
Кидаю на Драгана погляд сповнений запитань, але не кажу їй, що він змусив шантажем та страхом бути закускою Демона, й киваю.
— Так.
— Яка файна дівчинка, я — Мотря, прабабця Тимура. А ти, — переводить погляд на онука, — чого це ти голий? Тобі припекло чи що?
— Бабусю, — закочує очі, — просто одяг мокрий.
— А може то ви пара? Коли весілля? Баба вже стара, треба швидше.
— Яке весілля? — Драган в цю мить виглядає напрочуд кумедно, в очах паніка, на обличчі сум'яття. — Ми не пара.
— Не зустрічаєтесь?
— Ні, — одночасно вимовляємо з хлопцем.
— Ну добре, — вона щось шукає у спідниці на якій зав'язаний фартух з кишенями, — ось ключ від хати. Твій батько, — вона погрожує палицею Тимуру, — обіцяв, що ти зробиш все так, як було, коли я була молода. Йди-но, відмикай хату.
Бабця Мотря штовхає онука до паркану, а тоді встає біля мене.
— Це його покарання на літо, — сміється, помічаю, що її очі майже такі ж сині, як у Драгана, тільки з роками втратили насиченість, — а я вирішила, що трохи перед смертю помучу цього пончика, най пам'ятає Мотрю і згадуватиме потім з усмішкою.
— А за що покарання? — обережно цікавлюся.
— Як не казав тобі, то і я не казатиму. Але ти не думай, він гарний хлоп, хороший, просто молодий і дурненький ще, як всі мужики.
— О… — тільки й кажу.
Мотря і мене підштовхує до хати поки Драган бореться із замком. Жінка слідкує за ним з обожнюванням, помітно одразу.
— Навіщо вам ремонтувати цю хатинку?
Тимур нарешті перемагає старий замок зі скрипом відкриваючи вхідні двері. Бабця сумно усміхається.
— Може це дурня, але я хочу бачити її перед смертю такою, як було колись, коли мій дід був живим. Бідна хата не потрібна нікому з цих неуків, — тицяє палицею в бік Драгана, — і коли мене не стане її також. Та поки я жива вона теж житиме. Тут влітку був малесечкий тато Тимура, тут я життя прожила…
— Я розумію, — м'яко відказую торкнувшись руки Мотрі. — Іноді нам залишається тільки пам'ять, і це єдине, що рятує.
— Вірно.
Мотря пропускає мене до хати, я йду за Тимуром оглядаючи стіни й меблі. В сінях стоїть величезна скриня з різьбою, далі стіл заставлений брудними від пилу й павуків банками. З сіней потрапляємо до кімнати, що ділить інші кімнати, одна з грубкою, маленька, проте доволі затишна, тут стіл, два ліжка, й стара шафа з дзеркалом дверцята якої похилились. Ще одна кімната, як каже Мотря — світлиця, вже має значно кращий вигляд, втім, занедбаність та старість не прибереш, тут теж ліжка, але з горою подушок, що прикриті вʼязаними накидками. На стінах висять ікони, а на них вишиті рушники. Також є стара шафа, удвічі більша за попередню, вже з двома дзеркалами. Я відкриваю її піддавшись бажанню дізнатись, що ж там, й одразу наштовхуюся на стару форму моряків.
— Ого, — вигукую.
— Та… мій дід був ще тим красенем, — підморгує бабця.
Тимур в цей час оглядає фронт робіт прискіпливо чіпляючись до усього. Проводить пальцями по стінах, оглядає подушки, зазирає в кожний кут.
— Це все має залишитись? — повертається до Мотрі.
— Звісно!
— Гаразд, — зітхає. Погляд зупиняється на мені, на мить помічаю в синяві щось на кшталт вибачень, ніби йому тепер незручно, що втягнув у цю авантюру.
— Думаю, ми впораємося, — бадьоро кажу. — Ваша хатинка буде, як колись.
Мотря усміхається.
— Ти мені дуже подобаєшся, дитино. Так, — повертається до онука, — а ти ні, бо ти лінива дупця. В сараї тато купив все, що треба, фарба, якісь грунти, тому вперед. Немає чого сидіти, любчику. Почніть щось вже сьогодні, а ввечері принесу вам вечерю, тоді й поїдете.
Тимур би сказав щось судячи з обличчя, але тримає свою злобу всередині.
— Так, бабусю.
— І дитину мені більше не ображати, — попереджає вона, — побачу, що ти, амбал, на ній худенькій лежиш, — палиця знову йде в хід злітаючи у повітря в якості попередження.
— Я зрозумів, — роздратування все ж не вдається втримати.
— Прекрасно, до вечора.
Мотря йде. Ми залишаємося в тиші хатини тішачись прохолоді всередині. Я знаю такі хатки, вони глинобитні, тож влітку тут прохолодно, а взимку тепло завдяки грубі. У моєї бабусі була майже така сама хата.
— Гадаю, спершу варто прибрати подвір'я, — подаю голос. — І я би на твоєму місці одягнула футболку. Нікому тут непритомніти від краси твого тіла.
Драган нахиляє голову вигинаючи здивовано брови, вуста розпливаються в нахабній посмішці.
— Краси мого тіла?
Закочую очі.
— Твоє тіло мене не цікавить.
— Бреши, маленька Проблемо, собі, — хмикає задоволено. — Але ти маєш рацію, почнемо з двору.
Хлопець виходить першим, я слідом, він одразу заходить в сарай й дістає звідти потрібні інструменти, що згодяться. Кидає у мене рукавички призначені для подібних робіт, одягає і собі такі.
— Що ж, почнімо?
Я стенаю плечима, йду до паркана й одразу беруся до роботи. Отримавши в поміч сапу та граблі, стає простіше виривати бур'яни з землі, поміж яких, намагалися пробитися квіти посаджені багато років тому. Час плине швидко, спека мучить, але хочеться впоратися з усім за раз, тому я не даю собі відпочинку взагалі. Зосередившись на роботі в якусь мить розумію, що надто тихо, кинувши сапу оглядаюся в пошуках Тимура, а цей нахаба сидить в тіні поливаючи голову водою з відра й прискіпливо слідкує за мною. По обличчю складно сказати, що в нього на думці, та я ж теж не ідіотка, розумію, що розглядав він швидше за все мої сідниці та стегна.
#64 в Любовні романи
#3 в Романтична комедія
#6 в Молодіжна проза
від ненависті до кохання, поганий хлопець і хороша дівчина, максимумхімії
Відредаговано: 03.07.2026