Глава 6

Хатинка доволі стара, впевнена, вона просто бажає вже померти й забути про власне існування. Стоїть на околиці села, бо з вулиці біля неї видно, як решта домівок розкинулася у долині, і тільки ця красується на пагорбі поглядаючи на все, мов вартова. Паркан похилений та старенький, на подвір'ї все заросло, фарба звідусіль злізла демонструючи щось буре під її рештками. Помічаю криницю, це саме те, що треба після нудоти, тож рішуче відмикаю хвіртку та прямую до джерела води. Тимур йде слідом ступаючи по гілках, що тріщать під його підошвами. Можливо я би мала соромитись, не знаю, та злість всередині випалює інші емоції. 

Діставшись до криниці відсуваю дерев'яну стару кришку, хапаюся за відро та занурюю його в чорну глибину крутячи спеціальну ручку праворуч від себе. Відро б'ється в стінки, але просувається вниз. Мене все ще трусить після поїздки та помалу адреналін відпускає залишаючи на його місці відчуття спустошення. 

— Давай я, — Тимур встає позаду, надто близько як на мене, бо відчуваю жар його тіла, та коли він кладе свою руку на мою, стрімко витягаю пальці з-під долоні хлопця й відсуваюся.

— Так, Драгане, зроби щось чоловіче раз у житті.

Відро в цей час судячи зі звуку занурюється у воду й хлопець починає крутити ручку, щоб підняти його назад, вже повне. Хотілося би, щоб йому було складно, але судячи з незворушного обличчя, це не так.  

— Я суцільне втілення чоловіка, — відповідає, не знаю чи жартує, бо тон серйозний.

— Тільки ти в це віриш. 

Він повертається до мене, в синіх очах плещеться насмішка та він нічого не каже, діставши відро ставить його біля мене.

— Прошу.

Вирішую не демонструвати тут гордість, присівши, занурюю долоні у крижану воду й вмиваюся. Приємний холодок дещо знімає напругу й тамує залишки гніву. Драган в цей час ходить поміж чагарників на подвір'ї, швидше за все оцінюючи об'єм роботи. Гадаю, якщо рятувати дім бабусі було його ідеєю помсти, тепер він про неї шкодує. 

Слідкую за ним краєм ока, не хочеться визнавати, бо цей хлопець відвертий покидьок, проте він шалено гарний, не дивно, що майже вся жіноча частина університету бігає за ним. Я би теж могла таємно бути закоханою в цього хлопця, але горе змінило вектор моїх думок, не було ні сил, ні бажання тонути від браку уваги Драгана в той час, як тіло сестри вже почало гнити в землі. 

— Здається, ми тут на ціле літо, — бурчить під ніс Тимур.

Підводжуся, бажання якось покарати його за пережитий страх настільки сильне, що я не здатна йому протистояти. Тихенько беру відро ще наполовину заповнене водою й намагаюся безшумно наблизитись до хлопця. Враховуючи спеку й те, що він вже й так промок під зливою, нова порція води не зробить шкоди. 

Мої кроки обережні, коли до Драгана залишається близько пів метра я розмахуюся відром, і саме в цю мить він обертається до мене обличчям. Вода потоком виливається на його лице й одяг, стікає водоспадом в ноги утворюючи калюжу на траві та сухій землі. Западає тиша. Чую як співають птахи, десь далеко лунає кудахкання курей, вітерець шумить поміж дерев розганяючи гаряче повітря довкола нас.

Тимур зосереджується на мені, синява кипить від гніву, проте обличчя суцільна маска ненависті сповнена бажання помсти. Вуста стиснув, адамове яблуко рухається на шиї вказуючи наскільки він близький до спроби явно скрутити мені голову.

— Ой? — вигинаю брови. — Я хотіла дати води тобі, — починає лепетати.

Драган робить крок вперед, інстинктивно відступаю розуміючи — моя шалена ідея явно була помилкою, а не помстою. Він робить ще один, я відступаю далі дратуючись, що гілки й бур'яни заважають робити це швидше. 

— Ой? — перепитує.

— Випадково, — дихання пришвидшується. Мені стає гаряче не через сонце, котре все-таки проривається крізь сірі хмари. 

— Випадково? — недовірливо звужує погляд.

— Не повіриш, але так, — вперто брешу далі.

Драган знімає з себе мотозахист, тоді стягує футболку демонструючи знову тату й красиве тіло з оксамитовою шкірою вкритою краплями води. Тоді, не відводячи очей від моїх, продовжує наступати, залишаючи одяг на траві. 

— Я люблю справедливість, маленька Проблемо, — гарчить, — тому ти не повинна образитись, якщо змушу і тебе зняти худі, вірно? — голос стає нижчим, важким, в якому складно прочитати чи жартує він.

— Та ні, я таки ображусь, — випалюю, впираюся спиною у нещасний паркан, який скрипить під моєю вагою.

Тимур хижо всміхається явно розуміючи, що я сама загнала себе у пастку, та й втікати нікуди, наступає далі допоки не нависає зверху пропалюючи наскрізь таємничою синявою. Ставить руки по обидва боки від мене чи то втримуючи паркан, чи то розхитуючи, й нахиляється впритул до обличчя.

— Мені чхати. Знімай. 

— Ні.

— Зніма-а-а-а-й, Ліє, інакше це зроблю я.

— Холодно.

— Та невже? — вигинає брови.

— Очевидно ж.

— Тоді притулись до мене, принцесо, я зігрію, — крізь зуби гарчить.

— Не буду я до тебе притулятись.

Тимур хмикає, вуста вигинаються в подобі посмішки, не встигаю за ним, та за мить його руки вже починають стягувати моє худі. Я чиню опір з усіх сил плануючи лишити на ньому кілька синців, але всі спроби провальні. Зрештою хлопець перемагає й відкидає бідну кофтину в купу зі своїм мокрим одягом. На мені залишається футболка та лосини, не те, щоб я соромилась у футболках ходити, просто ця доволі старенька, сірий колір вже давно вилиняв під сонцем та від багатьох циклів прання. 

— Задоволений? — ціджу крізь зуби.

Тимур всміхається виблискуючи переможною посмішкою, не торкаючись мене нахиляється до вуха й шепоче:

— Цілком, якщо ще футболку знімеш.

Намагаюся відштовхнути його, але надто сильно спираюся на паркан спиною в пошуках опори й лечу на траву. Тимур теж не втримується й падає зі мною, очікую болю, важкості його тіла, та хлопець встигає поставити руки так, щоб не притиснути мене власною вагою. Навіть не помітила, що зажмурила очі, розплющивши ж їх, розумію, що його вуста біля моїх, аромат полуниці й терпкої кави точно знущається з моїх рецепторів, бо я хочу зробити глибокий вдих, аби він проліз мені під шкіру.