Глава 5

Рівно за п'ятнадцять хвилин до десятої я стою на проклятому повороті біля магазину морозива в очікуванні Тимура, телефон притисла до вуха слухаючи на тому боці лайку Нати, вона запізнюється на свій перший день практики з діловодом.

— Зазвичай ти приходиш невчасно, — панічний голос подруги пронизаний тремтінням, — не я.

— Все нормально, скажеш, що застрягла у заторі, тим паче сьогодні погода відповідна…

Дивлюся на небо розглядаючи чорні хмари з яких ось-ось піде злива. Попри ранок, відчуття, немов надворі вечір, десь на горизонті видніються спалахи блискавок, небеса гримають попереджаючи, що гроза вже тут, тож якщо не хочеш промокнути до нитки, варто сидіти вдома. 

— Відповідна для заторів? — бурчить. — Трясця, — щось явно падає з гучним тріском, подругає лається. — Чекатиму на дзвінок після операції  “Зремонтуй дім бабці Драгана”.  Хоча, якщо чесно мене дивує це все, хіба його сім'я не здатна купити новий? Батько — власник найбільшої мережі натуральних соків та харчування, очевидно, що вони мають гроші!

— Може вони жадібні і тому багаті? — хмикаю, слідкуючи за машинами, котрі все проїжджають повз. Цікаво, на чому приїде Драган? 

— Думаєш? Так, я мала класти слухавку.

— Чесно кажучи нічого не думаю, мені байдуже, але я мусила обирати між укусом скаженого собаки та ремонтом дому.

— Вважаю, він вигадав це, просто щоб помучити тебе.

— Або батьки покарали його і сказали, що не дадуть цукерки поки не зробить щось своїми руками. Раптом Тимур — марнотрат? 

— Я шалено люблю витрачати гроші, — Ната зітхає, — тому не дивно. Все, бувай. 

Не встигаю нічого їй відповісти, в слухавці пищать гудки, тож ховаю телефон до рюкзачка. Перші краплі падають на обличчя явно обіцяючи зливу, яка не вщухне впродовж дня. Де ж той проклятий Драган? 

Гучний рик мотору рівно о десятій розриває тишу, що буває лише перед початком шторму. Обертаюся на звук з жахом дивлячись як до мене мчить вже знайомий мотоцикл. Він справді хоче аби я сіла на цього звіра? 

Тимур гальмує біля мене зупинившись небезпечно близько, доводиться відступити на крок, знімає шолом оглядаючи з ніг до голови прискіпливим поглядом. Оглядаю свій одяг теж, враховуючи ремонт, я обрала чорні лосини, футболку, на верх одягнула рожеве худі, ну і кросівки. Все, щоб не боятися його забруднити чи порвати. 

— Приємно бачити, що твоя рабиня вже чекає на місці, — нахабно всміхається, сині очі горять злостивими чортенятами.

— Кріпацтво скасували у девʼятнадцятому столітті, просто нагадаю тобі, — крізь зуби вимовляю.

 — Дати назвеш? — хмикає.

— А потрібно? Тому що в різних регіонах у різні роки, якщо потрібно підтягнути історію України ти кажи, не соромся, допоможу й тут. Бачу, самостійно ти нічого не тямиш.

Посмішка сповзає з обличчя Тимура, риси загострюються, він стискає щелепу й гаркає:

— Сідай позаду.

— Без шолома? 

Хлопець вигинає брови, ніби бовкнула дурню.

— Мій одягнеш.

— Фу. Не хочу, щоб щось твоє торкалось мого тіла.

Тимур фиркає, миттєво хапає за руку та притягує до себе змушуючи ледве не впасти на нього. 

— Тобі доведеться звикнути, міс Проблемо, бо щоб не вмерти мусиш обійняти мене за талію.

— Я гадала ви багаті, тобі не купили машини? 

— Люблю свій мотоцикл, який ти зіпсувала.

— Як не шкода, — фиркаю.

Тимур притягує мене ближче змушуючи наші обличчя майже торкатися одне одного, я відчуваю смак полуниці знову.

— Сідай вже, бо сам посаджу, — а тоді зверху одягає на мою голову свій шолом.

Зціпивши зуби роблю як каже сівши позаду нього, у шоломі практично не чую голосу Драгана, тож не все так погано, як здавалося, та й зрештою це безпека, тому потерплю вже. 

Я не обіймаю Тимура за талію, впираюся руками позаду спершись на долоні. 

— Обійми мене.

— Не буду, — доводиться підвищити голос, щоб чув. 

З неба стрімко починає лити, грім практично з блискавкою з'являються одночасно. 

— Обійми! 

— Ні.

Хлопець заводить мотоцикл, робить ривок і я інстинктивно все ж обхоплюю його за талію.

— Ось так. Тримайся, буде швидко.

— Не потрібно швидко…. — вимовляю, але мій голос тоне в гуркоті мотора.

Мотоцикл зривається з місця, дощ стає сильнішим, ніби хоче потопити нас у своїх обіймах. Доводиться сильніше вхопитись за тіло Драгана, в якийсь момент усвідомлюю, що мої пальці впиваються у його живіт та пластиковий захист з шаленою силою від чого ниють суглоби. Мотор реве, залізний звір маневрує поміж машин під спалахи блискавок змушуючи кричати до хрипоти від скаженої швидкості. Здається я чую сміх Тимура, але не впевнена, перед очима все змазане, краплі води стікають по шолому догори-дригом, ніби ми порушуємо усі закони фізики. 

Я не знаю яким чином я все-таки витримую поїздку, та коли ми опиняємося за межами міста й нарешті дістаємося до селища за кілька кілометрів від нього й, зупиняємося біля хатинки на околиці, мене нудить. Варто зрозуміти, що мотор тепер працює вхолосту я злітаю з мотоцикла, знімаю шолом жбурляючи його у Тимура, й підійшовши ближче до чагарників, залишаю на траві свій сніданок. 

— Що таке, принцесо? — чутно позаду зухвалий голос.

— Замовкни, — гарчу, витираю рота рукою в спробі вгамувати прискорене серцебиття. — Ми могли розбитись.

— Але ми живі.

Стрімко розвертаюся до хлопця, тільки зараз до мене доходить, що тут дощу немає, хоч і небо затягнуте сірим. Наш одяг мокрий, та через нудоту зараз це мало турбує, і судячи з нахабної пики Драгана, його це теж не цікавить. Він сперся на мотоцикл спостерігаючи за мною, склав руки на грудях й виблискує білими зубами в посмішці. Його куртка-захист на вигляд взагалі суха, тільки на чорних джинсах видно мокрі плями через дощ. 

— Я не буду їздити з тобою більше ніколи, — ціджу крізь зуби.

— Трохи адреналіну не завадить.

— Адреналін не повинен нести загрозу, — кричу вже.