Глава 4

Мабуть, востаннє я так боялася у дитинстві, коли тікала від скаженого бика у бабусі в селі. На мені лежить добрячих кілограмів сорок собачої ваги, тож я практично не дихаю, принаймні намагаюся. Собака не робить більше нічого, він просто зазирає у мої очі пускаючи трохи слини на моє обличчя, і попри те, що має спокійний вигляд, я не наважуюся поворухнутись. 

— Забери його, — пискаю. 

— Він кусає лише за командою, — саркастичний голос Тимура лунає десь далеко. 

— Я не хочу, щоб мене кусали, — відрізаю обережно, тому що Демон рухає вухами явно вслухаючись в тон господаря.

— Він і не буде, ну, поки я не накажу, — сміється хлопець.

Потрібно поводитись спокійно, собаки відчувають страх, тож будь-яка необережна дія може спровокувати цього Демона. 

— Я ж принесла тобі футболку, що ще потрібно? — стогну відчайдушно. Вага собаки вже починає заважати дихати.

Праворуч від мене з'являються ноги у кросівках, а тоді небо, пофарбоване у призахідні кольори, затуляє обличчя Тимура.

— Є завдання, — серйозно каже виблискуючи синіми очима, — враховуючи, що ти моя рабиня, — загинає палець, — і лежиш зараз під моїм Демоном ставши ще й полонянкою, прошу твоєї допомоги. 

— Просиш? — видихаю зі свистом.

— Уяви собі, неабияка повага, чи не так, Савчук? — хмикає. — Отже, потрібно полагодити дім бабці, я не можу проігнорувати її прохання, тож у нас часу на все — місяць. Допоможеш? — ще й невинно кліпає довгими чорними віями. — Тоді Демон піде, присягаюся, — лукава посмішка прикрашає обличчя Драгана.

— Покидьок, — крізь зуби ціджу.

— Або він відкусить твого носика, леді Проблемо, тож я рахуватиму, щоб пришвидшити твоє рішення: один, два…

— Я згодна, — випалюю. — Допоможу твоїй бабусі. 

— Супер, — Тимур схиляє голову на бік кілька секунд явно насолоджуючись моїм наляканим видом, — о, секунду. 

Слідкую за ним та Демоном одночасно в спробі не померти від жаху, а тоді розумію —Тимур явно готувався до цього нападу з шантажем, він дістає телефон відійшовши від мене на кілька кроків й фотографує.

— Видали! — кричу.

Хлопець розглядає фото, явно порівнює з реальною картинкою задоволено хмикаючи:

— Я тепер маю улюблене фото, — цинічно лунає. — Демоне, — все ж зжалюється, — до мене, хлопче.

Собака в секунді зривається з місця, втім, доволі обережно переступає мене, й сідає поряд зі своїм господарем. Моє серце починає калатати сильніше, ніби тепер, коли загроза злегка віддалилась, я можу повною мірою відчути те, що могло трапитись. Сідаю, глибоко вдихаю наказуючи тримати емоції під контролем й, не кидатись на Тимура зараз з кулаками, бо тоді мені точно відкусять щось, і дивлюся в його сині, нахабні очі. 

— У тебе взагалі немає принципів чи моралі? Виключно погрози та маніпуляція? 

— А як з такими, як ти? Ви ж тільки мову сили розумієте, вірно? Ти би не погодилась, якби не це, як і у випадку з пошкодженим мотоциклом, — відрізає. 

— Мову сили? — я встаю стріпуючи з колін та сідниць траву, — знаєш, якби ти нормально попросив допомоги, я би погодилась теж.

— Це якщо мова про будинок бабусі, — він ховає телефон у кишеню шортів, — а якби не погроза судом, до речі, вона актуальна досі, ти би не стала моєю рабинею на все літо.

Я кидаю обережний погляд на Демона, шкода, що він не мій, тоді би наказала зжерти Драгана. Тимур в цей час підходить ближче, я ж задкую від них обох, що за порода у Демона не знаю, та те, що він великий й чорний, отже небезпечний, бо пащу має величезну — очевидно.

— Я погодилась на твої умови, — ціджу крізь зуби. — Тепер можна піти? — уїдливо фиркаю.

Драган піднімає свою вже знову брудну футболку з трави та оглядає її.

— Доведеться знову прати, — з удаваним жалем каже.

— Я не буду! 

— Ні? — Тимур всміхається виблискуючи рівним рядом білих зубів. — Ну гаразд, вільна до завтра. О десятій ранку заїду, будь готова.

На мить ціпенію, якщо він підʼїде під дім, то мама чи тато точно дізнаються, а я не хочу, будуть розмови та повчання враховуючи як саме загинула моя сестра. 

— До дому не варто, — сухо кидаю, — до магазину з морозивом на повороті. А звідки тобі адреса відома? — дивуюся, бо він не питає ні вулиці, ні номера будинку.

— В деканаті глянув в особистій справі, — легко кидає.

— Пробрався у кабінет? Заради мене? 

— Чого не зробиш заради бабусі, — раптом холодно відрізає.

— Певно, вона обожнює такого онука.

— Мене всі обожнюють, — ховає руки в кишені.

— Я — ні.

— Будеш.

— Ніколи.

— Можемо ще укласти угоду на спір.

— Ні, фу!

Драган зводить брови, ніби його це образило, складно зрозуміти через легкий тон й доволі незворушне обличчя. 

— Ну гаразд, в якості рабині ти мені більше підходиш. —Він йде до металевої хвіртки та відмикає її:

— До завтра, Савчук. 

Проходжу повз гордо задерши підборіддя, хоч і знаю, що вся у траві та брудна через нього та його Демона.

— Я зроблю все, щоб ти пожалкував про власне рішення, рабині бувають різними, Драгане.

Не додаючи більше ні слова залишаю двір будинку чуючи як за спиною гупає хвіртка й клацає замок.