Глава 3

Вдома я закидаю футболку Тимура у пралку й замикаюся у своїй кімнаті не бажаючи навіть коментувати те, що трапилось. Я вкотре вляпалась — очевидно, але нахабність Драгана переходить межі. Власне, про це й говорила з Натою по дорозі додому, на що подруга порадила не вестись на його провокації, але я… Я не знаю як краще. Страх через погрозу судом виїдає нерви, моя родина не витримає подібного навантаження, та й не хочеться напружувати батьків проблемами.

Мій погляд падає на фото, що висить на стіні, там я з сестрою, вона жива, усміхнена, така ж темноволоса, як я, і наче досі існує у нашому світі. Пригадую розповідь Нати про брата Тимура, він теж мертвий, але це не дозволяє йому поводитись так, ніби світ йому винен, бо у кожного свій біль, хіба ні? 

Стук у двері тихий, мама відкриває двері зазираючи до кімнати з сумним поглядом.

— Будеш обідати? 

— Ні, — втомлено відповідаю, — спека, — додаю.

Мама киває та йде. Після смерті сестри у нашій сім'ї змінилось все: немає більше приводів для радості, ми усі живемо швидше на автоматі. Перші місяці я відчувала провину за кожну свою усмішку, але потім Ната сказала, що сестра би хотіла, аби я раділа, сміялась й жила за себе та неї. Довго я не сприймала цю пораду, та зрештою зрозуміла — сестра дійсно була би проти, якби я весь час проводила у сльозах. Вона була позитивною, її любили всі, і вона всіх, кожний день з нею завжди був сонячним, тож я твердо вирішила, що мушу продовжити нести світло у світ. Щоправда, з моїми катастрофічними нахилами до створення проблем, все виходить якось криво. 

— Доню, — мамин голос чутно навіть крізь стіни, — я вмикаю пралку, тобі щось потрібно випрати?

— Все там, мам, — кричу у відповідь.

Зітхнувши, дивлюся на напис, який залишив Тимур, тоді дістаю старенький смартфон й вбиваю адресу у гугл мапу, судячи з того, що мені показує, на велосипеді я буду добиратися до його приватного будинку близько сорока хвилин. 

***

День збігає швидко, випраний одяг вже давно висох на кухонному балконі, тож я швидко стягую футболку Тимура вперше радіючи, що речі мама завжди вішає саме там, а не у своїй кімнаті. Навряд вона би вдруге не помітила чужу чорну футболку, тим паче якби зрозуміла, що я планую винести її з дому. 

Швидко зібравшись кричу батькам, що йду гуляти з Натою й тікаю з нашої двокімнатної квартири. Збігши вниз дістаю зі спільної комори свій велосипед, який стоїть серед інших таких же, витягаю його на вулицю й, запхавши футболку глибше у маленький блакитний портфельчик, починаю свій маршрут. Призахідне сонце вимастило небо в рожевий та червоний, легкий вітер колихає тополі повз які їду розкидаючи всюди пух від якого я починаю чхати.  

Втома дає про себе знати вже за хвилин п'ятнадцять, тим паче доводиться їхати місцями яких раніше не бачила. Я минаю кілька вулиць забудованих новими багатоповерхівками, тоді кочусь повз підʼїздну дорогу якогось красивого закладу, що ховається за високими туями й парканом, і аж тоді опиняюся на дорозі, що нібито веде до будинку Тимура. Мене вражають домівки в цьому районі, кожна особлива та гарна, проте всі вони ніби дотримуються якогось загального стилю: білі стіни й темний дах. 

Нарешті навігатор каже, що я прибула до місця призначення, зупиняюся перед останнім будинком за яким тягнуться високі, густі дерева явно приховуючи поміж власних стовбурів багато краси. Оглядаю паркан й дім Драгана намагаючись не заздрити, бо він дійсно вартий уваги: двоповерховий, з величезними вікнами й білими стінами, дах кольору темного шоколаду, і здається чутно плескіт води, тож можливо у Тимура є навіть особистий басейн. Я би теж хотіла жити у такому будинку, зустрічати ранок на своїй терасі, проводжати день спостерігаючи як сонечко ховається за кронами дерев, бути одночасно близько до міста й водночас на достатній відстані від людей й сусідів, котрим завжди потрібно все знати. 

Поправляю портфельчик на плечі й поставивши велосипед біля паркана максимально обережно, щоб ненароком не подряпати ще й тут щось, тисну на кнопку дзвінка. Лунає приємна музика разом з переспівом птахів, ніжна й надто підходяща загальному враженю від атмосфери довкола. 

За кілька хвилин мені відкривають, на щастя це сам Тимур, не знаю, щоби робила, якби це зробив хтось з його батьків. Він одразу хитро всміхається водночас зберігаючи холодну незворушність на обличчі, а сині очі спалахують переможним блиском.

— Випрала футболку? — задоволено лунає.

— Вона чиста й нарешті пахне свіжим, — грубо відрізаю дістаючи її з портфельчика, але не встигаю опамʼятатись, Тимур хапає за руку й втягує у свій двір закриваючи за нами металеву хвіртку.  

— Що ти робиш? — обурююся, кидаюся до ручки, от тільки біда, відімкнути не виходить, я банально не знаю на що натиснути. 

— Занесеш до шафи, — знущається ще й.

— Не буду, — діставши прокляту футболку нарешті жбурляю її прямо в нахабне лице Тимура. — Я принесла, відпусти мене.

— О, міс Проблемо, ти забула дещо, — саркастично промовляє ліниво всміхаючись, — ти моя рабиня вже офіційно. Ти сама погодилась, я не змушував.

Спершу розгублено кліпаю гнівно розглядаючи хлопця, вивчаю його посмішку сповнену переможного задоволення, його сині очі, в яких танцюють чортенята, і єдине, що відчуваю — бажання вдарити його. Тимур у шортах та футболці, таких же чорних, як і та річ, яку принесла, і я не маю помічати, що йому дуже гарно в цьому кольорі. 

— Ти погрожував та шантажував, тому не певна, що можна виключити мову про примус, — крізь зуби відрізаю. — Відкривай цю штуку і я йду, — змахую на хвіртку рукою.

— Не можу, вибач, — підморгує ще й, ніби ми тут в ігри граємо, щоправда правила відомі лише йому. — Познайомлю спершу з другом. Демоне! 

Я не розумію про що йде мова, тож не лякаюся, а дарма, бо за мить чую тупіт від якого стигне кров у жилах. Спершу не видно нічого, а потім з-за стін будинку на мене вилітає величезний, чорний собака який збиває мене з ніг та притискає власною вагою до трави.