Глава 2

— Офіційно я провалила екзамен, — кажу Наті, ми дружимо з першого дня вступу в університетське життя знайшовши купу спільних тем одразу, — але сьогодні я його все ж здала.

— На скільки? — Ната хмуро оглядає своє шоколадне морозиво у ріжку, воно нахабно сповзає вафелькою не витримуючи спеки.

Два дні тому була злива, холод й моє фіаско з екзаменом та боргом проклятому Драгану, про якого Наті уже все відомо, а сьогодні літо в перший же день вирішило показатись у всій красі, наче боїться, що дні минуть швидко, і ми не встигнемо насолодитись його теплом. Намагаюся не думати про те, що на мене теоретично чекає сьогодні, адже саме зараз настав день, коли я пообіцяла Тимуру бути його рабою впродовж літа. Все ж надія працює цікаво, потайки сподіваюся, що він забув про мене. 

— Відмінно, — усміхаюся.

Ми сидимо у дворі університету, подруга бігала сьогодні по викладачах в спробі теж щось здати або перездати. З нас обох ходяча катастрофа — я, проте у навчанні у мене все прекрасно, тож все здане на гарні оцінки, окрім минулого екзамену який сьогодні виправила, а практику мені зробить мама на роботі. Навчаючись на діловода все, що мені буде потрібно — взяти у неї документи аби вкласти їх до теки з усіма паперами про практику, і все. У Нати все дещо складніше, подруга знайшла місце у маленькій компанії де буде практикуватись поряд зі справжнім діловодом, тож на неї чекає ще місяць ранкових підйомів й роботи. 

— Я в тобі не сумнівалась. А що з Тимуром? — уважні зелені очі зазирають у мої медові. 

— Не знаю, — опускаю погляд на своє кокосове морозиво. — Раптом забув про мене? 

Ната вигинає світлі брови.

— Ти сама собі віриш? 

— Ні, — хмурюся видихаючи, — але я люблю себе дурити.

— Дарма. Хоча, — вона з сумом спостерігає як частина її морозива падає на асфальт, — у його сім'ї є гроші, тому не думаю, що подряпини це справді велика проблема. Зрештою, це мотоцикл, хіба металу не потрібно бути якимось…. не новим? — з надією дивиться тепер на мене, ніби маю відповідь на це питання.

Якщо подумати, то мій велосипед точно має подряпини на рамі, це мало бентежить, зрештою, нового точно не варто чекати. 

— Напевно. 

Ната зітхає важко, ніби це вона за пів години встигла не лише промокнути під дощем, а й завинити перед студентом перед яким стеляться усі викладачі. За ці два дні вона встигла дізнатися про нього все те, що відомо іншим: Тимур з багатої сім'ї, Тимур гарно вчиться, але викладачі все одно роблять йому поблажки через статус родини, Тимур нахабний і вічно влипає у неприємності, Тимур вимогливий, Тимур злий; і так можна продовжувати нескінченно довго. Я навіть половини не дослухала, навіщо, якщо за той час поки він вимагав оплати, а потім погрожував судом, й так стало все зрозуміло.

— А ти знаєш, що у нього брат загинув? — обережно уточнює. — Старший. Десь в той самий час, коли… — вона не закінчує, знаючи, що тема смерті моєї старшої сестри — табу.

— Не знала, — відрізаю, Ната одразу розуміє з тону, що ми не будемо продовжувати це обговорювати.

— Отже, невільниця на літо, — задумливо буркає. — Звучить, як назва роману. Оу, тобі варто влаштувати йому щось феєричне, ну, щоб зрозумів: його гроші та родина не вирішують, коли справа стосується нормальних людей. 

Пирхаю зі сміху, моє морозиво теж стікає вафелькою тому намагаюся з'їсти його якомога швидше відкусуючи великі шматки. 

— Це якщо він реально не відстане, але я думаю він забув про мене.

— Йому нагадують подряпини, — Ната багатозначно дивиться кудись за мою спину. — І…здається він не забув.

— Що? 

Я якраз відкушую великий шмат морозива, а за мить наді мною нависає тінь. Повільно здіймаю очі вивчаючи чорні джинси, чорну футболку та дивовижні сині очі на тлі холодного обличчя. Тимур Драган у всій красі. Я мала би пищати від захвату, проте тіло прошибає мороз, навіть спека не допомагає. В голові пробігає думка — йому не гаряче у чорному? 

— Привіт, проблемо, — кидає Тимур змушуючи забути все.

Ната тактовно мовчить поглядаючи то на нього, то на ще одного хлопця який стоїть з ним поруч у білих кросівках та яскраво-салатовій футболці, повільно дожовуючи своє морозиво. Мені ж з моїм не так легко, великий шмат крижаного кокосового неподобства застрягає у гортані, намагаюся швидко ковтнути та мої спроби помітні й доволі болісні. Горло стискає від холодного смаколика, по руках стікають залишки того, що не встигла облизати, а я все не можу відвести погляду від жорстких рис Тимура.

Кашляю, Ната панічно починає бити по спині, поки хлопці спостерігають за нами обома з явним скептицизмом. Стірмко встаю в спробі врятуватися від подруги, але не розраховую відстані й моє морозиво вилітає з ріжка красивим феєрверком на одяг Тимура та його друга. Здається в цю мить стихає сам світ, адже я чую як налякано видихає подруга, як дивується друг Драгана, чую дзвін у власних вухах, й бачу огиду на обличчі хлопця.

— Ти що? — гаркає він.

— Вибач, — мямлю зрештою відкашлюючись.

Тимур відступає на крок, знімає футболку й жбурляє її у мене демонструючи прекрасне засмагле тіло й татуювання, що тягнеться від шиї у формі троянди, її ніжка з пелюстками наче обвиває праву ключицю закінчуючись трьома крапками, мов хтось хотів щось сказати цим, але слова зникли. Помічаю на колючках троянди ще й вибиту кров, драматичну та темно-червону, мабуть, у неї теж закладено сакральний сенс, а може й ні. Зловивши футболку з подивом поглядаю на Драгана.

— Випереш, — крізь зуби вимовляє. — І принесеш завтра додому. 

Шоковано спостерігаю як бере у свого друга маркер, хапає мою руку й пише ним на шкірі вулицю й дім.