Глава 1

Весняне сонце визирає з-за хмар, я мчу вперед тримаючи кермо свого велосипеда як завше спізнюючись. Доводиться крутити педалі швидше та швидше, наче біль в ногах недостатній. Виїхавши на дорогу де їздять авто та громадський транспорт намагаюся не думати про те, що сьогодні я спізнюся на екзамен, а не просто на пару. До університету залишається кілька кварталів, але здається світ сьогодні до мене знову не приязний, бо я чую грім й бачу блискавку, здіймаю очі до неба дивуючись коли блакить встигла зникнути за чорними хмарами. 

«Хоч би я встигла до зливи», — подумки кажу собі. 

Починаю крутити педалі активніше, проте все одно марно, починає лити. Дощ стає стіною заливаючи очі, я нічого не бачу, втім, все одно вперто кручу педалі. Нарешті стає видно одну з будівель університету, з останніх сил пришвидшуюсь й зрештою опиняюсь на його території. Сил немає, мокра до трусів, чіпляю велосипед поряд з якимось мотоциклом. Знову гримає, інстинктивно підплигую випадково падаючи на чужий мотоцикл. Він зрадливо сповзає на асфальт й мигає блискавка, а я з подивом дивлюся то на себе, то на мотоцикл дивуючись як так сталося, що ми удвох лежимо в калюжі. 

Раптом чую крик, чоловічий голос сипле прокляттями, але шум грому не дає почути усіх слів, наді мною нависає щось темне, обережно здіймаю очі відчуваючи печіння у долонях, й з подивом бачу хлопця зі свого потоку. Чорнявий, у чорній куртці та з оскаженілим поглядом — я його давно знаю, хоч і не надто добре. Таке відчуття, що він зараз закопає мене прямо тут і асфальт не стане йому на заваді. Мружусь, витираю воду з чола, почуваюся дико й дивно, бо досі сиджу на землі поруч з мотоциклом не спроможна вичавити ані слова.

— Ти щойно кинула мій мотоцикл? — гаркає він, голос пронизує кригою гірше за прокляту зливу.

— Ні, — перше, що приходить до голови, випалюю.

— Я бачив, — хмуриться він виблискуючи синіми очима. Вода заливає обох і тепер волосся хлопця, дещо довше, аніж потрібно, крутиться й лежить доволі звабливо на його красивому обличчя, шкода, що такому сердитому.

— Тоді навіщо питаєш?

Здається у хлопця в голові стається вибух, він кілька секунд не здатний вимовити ані слова, але шок проходить швидко, він хапає мене за комір рожевого й мокрого наскрізь худі й різко ставить на ноги. Від подиву та неочікуваності подібного маневру мною похитує, а ноги підгинаються, я падаю на хлопця врізаючись в його груди. Тепло тіла стає миттєво тим, чого жадаю, особливо зараз, коли замерзла та промокла, та він швидко відштовхує.

— Здається у тебе проблеми з координацією?

— Ймовірно, — видихаю.

Новий спалах блискавки змушує замовкнути обом, в цей час студент нахабно відсуває мене явно не турбуючись ні про що, окрім мотоцикла, який починає підіймати. Слідкую за ним з якимось тупим відчуттям подиву й очікування водночас. На язиці крутиться його ім'я, аж раптом пригадую й вигукую його від несподіванки:

— Тимур Драган! 

Хлопець нарешті ставить свій мотоцикл в рівне положення й повільно обертається до мене, погляд сповнений роздратування та гніву.

— Тобі не ім'я моє потрібно згадувати, — тиха лють в тоні кидає по моєму тілу сироти, — а думати як платити будеш? За літо назбираєш кілька тисяч доларів? 

— Що? — хмурюся.

Тимур демонстративно відсувається й показує на червоному мотоциклі з чорними смугами подряпини від асфальту, на жаль, доволі глибокі та криві. Як він міг впасти й зіпсуватися, якщо я подерла лише долоні? 

— Ні, — кидаю налякано. — Не назбираю.

— Я знаю, Савчук, — продовжую холодно, — бо ваша сімейка ледве на цей велосипед назбирала, чи не так? 

— Я… Що? — хитаю головою. Не розумію його, звідки знає, що моя родина у скрутному становищі? 

— Я кажу, Ліє, — саркастично лунає, — що ти винна мені кілька тисяч доларів на ремонт мотоцикла, очевидно, що у тебе їх немає, тому, — він нависає зверху схопивши за руки нижче плечей, — станеш моєю рабинею на все літо.

— Я не буду твоєю рабинею, — обурююся.

— У тебе немає вибору, — промовляє прямо в обличчя змушуючи вдихати аромат полуничної жуйки та чогось терпкого, схожого до кориці й кави. — Можливо я пробачу тобі борг в такому випадку, якщо ти старатимешся.

— Пішов ти! 

Тимур рівняє наші обличчя, сині очі палають гнівом та ненавистю, ніби нещасний мотоцикл з подряпинами це кінець світу, ніби не буває чогось важливішого за це.

— Тоді чекаю гроші зараз, або зустрінемося в суді.

— Я-я-якому суді? — від холоду починає тремтіти щелепа. Дощ ніяк не припиниться, наче знущається з мене.

— Ти дурненька? 

— Ні.

— Або віддаєш гроші, нехай батьки десь позичають, або стаєш рабою на три місяці, вибір простий, — вкрадливо промовляє.

Вглядаюся у його очі, він явно прекрасно розуміє, що батькам немає де взяти грошей, ми справді ледве на велосипед назбирали, а одягаюся я в стокових магазинах, тож насправді вибір у мене дійсно невеликий, тим паче я не хочу приносити проблеми зараз, коли ми нещодавно поховали мою старшу сестру. 

— Гаразд, — крізь зуби вимовляю, — я буду…

— Ким? — знущається.

— Рабою, — ціджу.

— Чудово, — нарешті відпускає явно лишивши синці на шкірі, — як прекрасно, що літо вже за три дні.