Частина друга, в якій головна героїня дізнається, що вона відьма і від цього вже не відкрутитися. Ніяк. Від слова зовсім.

* * *

Розбудили мене голоси, звуки посуду і запах їжі. Але очі вирішила поки не відкривати.

Боже мій! Домовики! В моєму домі! Справжні! Але чомусь якогось захоплення це знання мені не принесло. Ось, часом, читаєш книгу, і там головна героїня зустрічає незвичайних персонажів і поводиться як дурепа і істеричка. А ти, така, читаєш це все і думаєш: ось була б на її місці, вчинила б по-іншому! Поговорила з ними, подружилася б, знайомства все-таки такі цікаві не кожен день зустрічаєш!

Але ось це сталося в реальності, і мені якось різко перехотілося бути героїнею казок і романів з містичним сюжетом. Ну не герой я, а боягузка, справжнісінька.

- Йой! Господиня-то прокинулася вже-то! Любаша! Накривай си на стіл скоріше-то, Хазяєчка наша голодна, так, запевно, ще й нас боїться-то досі, тремтить-то вся, як осичка та! Не лякайся нас! Ми добрі духи! Запевно не образимо і зла не несемо-то. Захищаємо будинок-то і господарів своїх. Так, ось. - Трохим говорив свою промову прямо біля мого вуха.

Я дійсно тремтіла, мені було страшно. Я тут одна і нікому мене захистити. Матінко!

Набравшись сміливості, відкрила очі. Трохим сидів на спинці дивана, такий же брудний, у подертому, старому одязі, кошлатий, схилився наді мною, посміхався і розглядав мене. Очі у нього були живі, яскраві і зелені. На ногах не було нічого, босі чорні від бруду ступні, які не знають, напевно, що таке вода.

- Ну, шо таке? - кивнув він мені. - Не боїшся си більше? - і знову посміхнувся. - Ми торби з твого залізного коняки дістали, і Любаша зараз-мо обід готує. Вона швиденько зробить і смачно, ти си не турбуйся, скучили ми за роботою-то.

- А чого ж тоді будинок не прибирали, якщо скучили за роботою? Чому не стежили за ним і довели до такого стану? - на зміну страху прийшло роздратування.

- Так ми без господарів не можемо ніяк-то працювати. Щойно господар кине будинок, так будинок засинає, і ми в сплячку впадаємо, а коли не впасти, то дикими і божевільними станемо-то, а це страшно, господиня. Не хочемо такої-то долі собі. Але ти ось прийшла, будиночок відмила-то, і ми разом з будинком прокинулися.

- Обід готовий, ідіть снідати! - покликала з кухні домовичка грудним приємним голосом.

А запахи витають дійсно приголомшливі, і живіт, он, бурчить зі страшною силою. Ех! Була не була!

Стіл був заставлений так, немов очікувалася навала гостей.

Тут були: котлети, картопелька, присипана кропом і залита вершковим маслом, щось апетитне диміло в глиняному горщику, смажена рибка, ковбаса. Рум'яні пиріжки. Млинці, мед. Акуратно нарізаний чорний хліб, помідори, огірки. У запітнілому глечику брусничний морс. Пихтів самовар. А посуд весь був глиняний і розписний. І все таке апетитне, гаряче, пахне так, що я вже слиною захлиналася.

- Боже мій! Коли встигли все це приготувати? Це скільки я валялася непритомна? - мене посадили на чолі столу.

У горщику була солянка. Їсти дерев'яною ложкою було незвично, але якось смачніше, чи що?

- Смачно як, Любашо! - я, як зголоднілий вуличний кіт, навертала за обидві щоки.

До речі, про кота.

- А де мій кіт? - задала питання з повним ротом, пиріжки були з цибулею і яйцем, з капустою і яйцем, з картоплею. Яка смакота!

- Котика твого погодувала я, на печі лежить, вмивається. - Любаша і Трохим дивилися на мене з розчуленням, немов годували дитя.

Кешка дійсно лежав на печі, задоволений життям. Живіт його роздувся, як ще не тріснув?

- Чому самі не їсте? - запиваючи чергову порцію їжі приголомшливим морсом, задала питання.

- Таж ми-то духи, господиню, нам їжі не требо. Хіба іноді хлібця та молочка.

Закінчувала свій бенкет м'ятним чаєм із самовара з млинцями та медом. Здається, я зараз лопну. Ніколи стільки не їла! Але все таке смачне!

Ні, звичайно, я це все не з'їла, навіть не думайте про мене так погано. Але спробувала всього потроху.

- Любашо, Трохиме, вибачте, що не представилася відразу, якось все сталося так швидко, що і забула сказати своє ім'я. Мене звати Воронцова Єлизавета Михайлівна, можна просто Ліза. І у мене накопичилося чимало питань щодо будинку, цього місця, вас, та й багато ще чого. Але все по порядку.

- Таж зрозуміло-то. Ми не одразу-то й зрозуміли, що си не чуєш нічого. Це відьмин будинок, а ти сама Відьма. Ніхто, окрім відьми, не зможе побачити і увійти в цей будинок.

Від цієї новини я аж жувати перестала. Яка, нафіг, відьма? Відьмин будинок? Я вже, здається, нічому не здивуюся. Прожувавши і швидко запивши млинець, я задала питання:

- А попередня господиня була відьмою? - і затамувала подих.

- Аграфена, вже рочків так сорок як покійна, була дуже сильною відьмою, файною була. Та лиш не було наступниці у неї, щоб силу-то передати і господарство своє. Одного разу приходила родичка її далека, ми тоді ще не спали, сили багато в нас було. Сподівалися, що відьма вона, а виявилося, що проста людина. А ти ким Аграфені доводишся? Бачу я, що кров у тобі біжить, і сила схожа.

- Вона троюрідна бабуся моєї мами. Вони практично не спілкувалися і бачилися один раз, мама розповідала, - я навіть мову втратила від таких новин. У моєму роду була відьма, збожеволіти можна! Може, я і збожеволіла?