Як би колосся мало вуста

     Все навколо стало сірим, і земля наповнилась скорботою. І ми плакали, ми довго плакали над мертвими фото, над втраченими життями. І може там за кордонами, світ інший, але ось тут – на моїй землі, життя абсолютно завмерло. Світ каже, що ми боремося проти агресії, але він не знає, що українці боряться заради того, щоб бути.

     Виявляється вміння думати – неоціненний дар. Розмовляти мовою і відчувати її сенс – тріумфально. Ти це знав? Чи життя проходило інертно? І не було різниці, головне – комфорт?!

     Ти і я, ми жили окремо. А тепер? Правда плачеш коли бачиш прапор? А чи плачуть інші, там за горизонтом? У них свій біль. Але їм не зрозуміти, бо ми не епічне кіно. У нас все, по-справжньому. Я дивилась на обличчя, скільки хвилин щастя в нас вкрали?

     Араб не зрозумів, що колосся пшениці має вуста, тоді б все було інакше. Я втрачаю друзів, бо слова часом в’їдаються у душу. Мені сказали, що мова це лише комунікація, але цими словами у неї відібрали душу.

     Вийшло так, що я українка. Чи відчувають інші люди щось коли бачать колос пшениці чи сонях розгорнутий до сонця? Я сподіваюся, бо коріння має простягатися вгору і бачити небо. Ось, що я відчуваю. А ще, я плачу, коли земля замість трав’яного намиста вкривається слідами від вибухів. Цього мій друг не зрозумів…чому ми так любимо Україну, і чому вона для нас жива, а не просто кордони з тином. Ця впевненість тягнеться з самого підземелля душі, бо саме там живе відчуття, що Україна все відчуває.

     Але давайте спочатку. Вибух. Після цього світанок не настає, це лиш продовження ночі, хоча сонце і доходить з часом до свого зеніту. Я прокинулась від страшного звуку, хоча і до цього сон був тривожний, бо ми почали жити в умовах воєнного стану. Мої очі шукали дійсності, а ноги хотіти відчувати землю. Треба зосередитися, треба зайти в соціальні мережі. Я схоплюю телефон, акаунт Президента України і… не таких новин ти чекаєш зранку. Твоя країна опинилась у зоні «спеціальної військової операції», але ти знаєш – почалася війна.

     Темний коридор, двері до ванної кімнати. Відчайдушний стук у двері, і я забігаю перелякана до вбиральні: «Мам, - мої очі були наповнені сльозами, руки тремтіли від холоду та страху, - мама, почалась…війна, - так страшно мені ще ніколи не було.

-           Доню, заспокойся, все добре. Може це щось роблять в кар’єрах, - з останніми  словами стіни ванної кімнати затремтіли.

-           Мам, це війна. Росія через Білорусь атакує ракетами область, - і мені вперше стало моторошно жити неподалік від Києва.

     А далі, все було по інерції, але з перемінним успіхом. Я чистила зуби сидячи на стільчику і ледве потрапляла зубною щіткою куди треба. Підходжу до дзеркала, тримаюсь за раковину, але…я не бачу себе. Чому я не бачу свого відображення? Це страшно, бо тепер нічого не мало значення. Ти є і тебе немає. І на фоні цих рефлексій ти відчуваєш як стіни знову тремтять. О, Господи, як це страшно.

     Перший день. Чому ложка не хоче потрапляти до роту? Чому від їжі мене нудить? А далі, пустота. Ти сидиш прикута до новин, очі стають червоними, бо ти втомлено нескінченно плачеш. Так дійшло до вечора, але ти його не хочеш. Бо там за морем пророкують, що столиця впаде за день, максимум за три дні. І як мені жити? Я сиджу на дивані, я сиджу на підлозі. Оголошують повітряну тривогу, я в істериці, бо немає куди сховатись. Немає ні під’їзду, ні підвалу, ні другої стіни. Лиш дах хатини, і погреб з холодними полицями і одним входом, який обіцяв скоріше пастку ніж порятунок. Ось і все? Моя історія має закінчитися так? Мені 25, і мене не стане? Хто так вирішив? Фатум?

     Ранок другого дня був страшний, я так боялася заходити в соціальні мережі. Мене кидало в холодний піт відчуття, що я прокинуся в іншій країні і більше не буде моєї свободи, і більше я не зможу думати своєю мовою, яка мала для мене сенс. Рух пальцями, ще один…Київ обороняється. А сльози течуть, я ще ніколи не плакала так часто.

     Ніч. Звук. Спалах. Багряне небо. І ти прокидаєшся, тремтливий погляд у бік вікна, це  підірвали нафтобазу в сусідньому селі. Так має виглядати кінець? Або, що думати коли територіальна оборона каже: «Не виходьте сьогодні на вулиці, в сусідньому селі висадився десант, є ймовірність того, що він через ліс зайде до села». Потім, новини обіцяють вуличні бої. І я розумію. Моя трагедія не така велика, я не була в окупації. І чого мені сльози лити? Але мої переживання не можуть нівелюватися. Просто у кожного своя історія, моя важлива теж. Як би загинув Київ, то і все б навколо нього теж перестало існувати.

     Так пройшла моя весна, і самотнє святкування дня народження. Життя тоді було доволі примітивним. Сидиш на підлозі вночі, вчитуєшся в новини. Тремтиш від страху і питаєш себе: «невже це кінець?».

     Я повертаюся думками до розмови зі знайомою з Росії: «Чому забрали Крим?», і а у відповідь: «Ну людям там и вправду плохо жилось, я была там, там все сейчас счастливы». І твої переконання: «Это другая страна, Украина сама разберется со своими территориями. Не России решать где люди хорошо живут, а где плохо». Як же мене нудить від цієї російської, від цього не бажання виділятися і тому найкращим вибором було розмовляти суржиком або нею. Коли почалась війна, моя знайома просто розводила руками і казала, що Путіна ніхто не любить в Росії. Тоді хто ж ті люди, що випускають ракети по Україні? Заїжджають танками. Хто? Примари в російській формі?

     Все складно, але все і просто. Вигода чи чесність? Добро чи зло? І тоді до чого «возлюби ближнього свого як самого себе»? Якщо тебе переконують, що агресивні дії це необхідність, бо людям погано жилося. А тепер краще?