Поговори з собою

     Звички бувають різні: хороші і погані (це логічно). Звички керують нашим життям, от і я звикла до звичок, звикла, що так і треба. Такий він – цикл мого життя. То що за звичка? Меншовартість. До війни, до самого її початку, навіть ще за день до повномасштабного вторгнення я, та і ви, жили наче все вже втрачено, ось наша доля.

     Мені було 16. Я сиділа на дивані і вчила розділ з предмету «Історія України». Якщо не вдумуватися і просто завчити, то нічого немає печального. Ти ж не думаєш. Але, якщо спитаєш себе? Якщо стрілки на годиннику перевести на 300 років назад? Чи гляну я в очі предкам і скажу: «вибачте, ми здалися та покорилися. Тепер кожен мріє переїхати в Москву». Чи відчувають інші так само цей сором? Чи ми живемо у світі, де діє правило: яка різниця? А й справді, яка різниця? Розмовляй якою хочеш мовою, будь ким хочеш. І ми мали цей вибір, і вибирали. Але чи вибір був благодатний?

     Мені більше не 16, пройшло 10 років. Переді мною війна. То ми зробили свій вибір, чи це вимушеність? Нас поставили перед фактом: благородна смерть чи рабство? Чи я просто (людська природа) вибрала найгірший варіант? А насправді ми не такі?

     Про що казати? Писати? Малювати прекрасне майбутнє? Писати про подвиги? Чи признатися собі, що ми спали і зовсім не думали, що Доля приведе до такої кульмінації? Тепер все стало інакше? Вітер в українському просторі змінився? Поля змінилися? Чи діло в нас? І скільки нас? А що буде після того як страх, гнів пройде? Ти, я, вони повернемося до буденних ролей і знову знайдемо причини бути в кабалі?

     Я сварю себе за те, що завжди замість змальовування красивих футуристичних картин – задаю некомфортні питання. То ми тепер українці, бо нами пишається весь світ? А ким були до цього? А, немало значення. А ми, були космополітами, слов’янофілами. Ким завгодно, аби це налаштовувало на комфорт.

     Блюзнірство в святість грається. Коли земля перестала бути святою і перетворилась на кілометри в квадраті? На звичайну територію. Коли ми перестали вірити, бачити, сподіватися? А зараз? Війна відрізала уявлення про завтра і всі заходились говорити про сьогодні, згадувати про вчора?!

     В ті ж 16, мені було соромно бути українкою. От тільки не треба робити обурливе обличчя. Сховайте підручники про славетні руські та козацькі часи, вигляньте у вікно. Що ви бачите? Місто, будинки з вандалізмом, люди. От і я дивилась на цих людей і слухала їх філософію: «Як класно жити у Франції», або «як галімо жити в цій Україні». Корупція. О, це ж буденне наше життя. Це вже стало національною особливістю. То ми її позбудемося?

     Я живу на цьому світі мало, але я дуже любила свою Україну. Але в той же час, я відчувала, що всі старання марні. Ніхто не хоче щось робити для України, всі хотіли, щоб Україна щось зробила для них. А ми заслужили?

     Звинувачення. Ось як можна описати наше українське життя. Ну і ще: перекидання обов’язків. Коли ми перестанемо гратися і нарешті візьмемо власне життя в руки?

     Ми залежимо від один одного. Один за всіх і всі за одного. От тільки в нас така схема не працювала. Бо всі були проти всіх.

     Де ж оптимізм? Як підбадьорити людей? Я не хочу малювати прекрасне утопічне майбутнє. Я не зефір. Для мене ідеальне майбутнє, де люди думають перед тим як щось зробити. У моєю ідеальному майбутньому існує українська нація, яка знає про перемоги і поразки. Знає, що війна ніколи не буде благородною. Тому, «не напади». А ще, я уявляю собі, що ми переосмислили своє життя і не ганяємося за примарами, а живемо. Переосмислили? Угу, викинули зі своїх звичок все радянське та малоросійське.

     Не вийшло в мене красиве оповідання. Бо моя історія не має діалогів персон, бо я постійно звертаюся до себе. Страшно не почати говорити з собою. Як же ми дізнаємося ким нам бути? Чого хотіти? Як же ми дізнаємося хто ми?

     Щасливе чи не щасливе ми суспільство – вирішуєш ти і я. Війни виникають не тому що хтось напав, ні, вони виникають коли суспільство слабко себе позиціонує як держава, ось тоді на арені з’являються шакали.

     Війна. Я відчуваю себе загубленою, але що мені треба? Ми ж об’єдналися, ми ж голосимо… чи не здається вам, що тут має бути гірко? Полюбили хату коли вона почала палати. Дивна ми нація, любимо коли вмираємо. А коли все добре, то нам не «недоречних» запитань. Пробачте, я порушила ваш спокій. Ви напевно ненавидите мене після моїх слів. Я ж маю прославляти Націю. Я ж маю писати про оптимізм. Я багато, що маю… Виявляється.

     Я  думаю про завтра, коли закінчиться війна. Ви будете… ми будемо любити? Чи між нами тільки пристрасний миттєвий роман? Інтрижка? Що між нами?

     Турки кажуть, що батьківщина займає особливо місце в душі кожної людини. А чи є у нас – українців таке місце? Воно пустує чи наповнюється тільки під час приливів? Люди не статичні, і від цього і страшно. Вони клянуться у вічній любові, але при першій незгоді розлучаються записуючи в графу: протиріччя інтересів. Ось так і з Батьківщиною. Щось не влаштовує, і ти її покидаєш. А от спробувати щось змінити… краще там, де нас немає. Виходить так?

     Перед тим як вимагати щось від батьківщини, спитай у себе, що ти для неї зробив! То що? Невдоволено пив каву на дивані і дивився як депутати в Верховній Раді влаштовують гармидер? Ти чимось відрізняєшся від них? Запитай себе.

     Але як же ми спитаємо якщо питання у нашому житті недоречні?! Якщо ми не вміємо питати те, що дійсно варте відповіді. Ми з собою не можемо навіть поговорити чесно, нам не знайома тиша, ми її боїмося наче вона відкриє страшну таємницю.