РОЗДІЛ ДРУГИЙ Коли кохання сильніше за смерть

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Коли кохання сильніше за смерть

1

Ошелешений Кулик розтиснув руки. На якусь долю секунди йому
навіть здалося, що він від горя з'їхав з глузду й ця картинка – витвір його
хворої уяви. Чи може чиясь майстерна мислеформа? Може, його вороги, що
зараз відсапувались на траві, таким чином намагались врятувати собі життя.
Але ж ні! Від постаті дівчини віяло енергетикою живої істоти. Та
страхом, справжнісіньким людським страхом.

Тим часом Софія полегшено видихнула, коли брат і батько, наче
лантухи з картоплею, гепнулись на землю, а тоді схопились за горло і хапали
ротом повітря, ніби риби, викинуті на берег.

Буря, що вирувала досі навколо них, ущухла так само зненацька, як і
почалась. Але стривожена за своїх близьких Софія того не помітила, бо з усіх
ніг ринулась була до брата й батька. Але в цю мить страховидло заступило їй
шлях, завалившись перед нею навколішки і цим неочікуваним маневром ще
дужче налякавши дівчину. Вона скрикнула й відскочила подалі, з жахом
вдивляючись у нього. Гору м'язів ледь прикривало якесь лахміття, а коли вона
заглянула в неголене брудне обличчя монстра, на яке спадало запиленими
пасмами скуйовджене волосся, то зустрілась поглядом з палаючими очима. І
це була не гра світла призахідного сонця, адже зіниці здорованя палахкотіли,
немов зайняті лиховісною пожежею, що спалює й поглинає душі. Виникало
моторошне відчуття, мов крізь два провалля очиць проглядається саме пекло!
Потвора промовила, чи то ствердно, чи то запитально: "Олено! Це ти?!"
І в цей час на дівчину війнуло нудотно-залізним запахом. І тут прийшов
моторошний здогад, що то за засохлі темно-руді плями, які покривали його
руки, груди і... обличчя, і які ще не встиг змити дощ. "Кров!"

 У цей момент Софія зрозуміла, що значить вираз: "волосся здибилося на голові". Вона
роззявила рота, аби заволати щосили, але крик застряг у горлі. Вона хотіла
втекти, але жах заморозив тіло. Тож бідолашна не спромоглася ступити й
кроку. Їй залишалося лишень стояти й кліпати очима перед найжахливішою
істотою у світі. А тим часом ходяча зірка жахів простягла до неї своє
лаписько й схопила за руку. Наче здалеку дівчина відчула гарячий сталевий
потиск на своєму зап'ястку. Від його доторку відходили хвилі холоду, сили і...
смерті!

Софія відчула, як у неї підкошуються ноги. Тіло стало мов чуже, ніби
все відбувається не з нею, а з кимось іншим. І тут рятівна темрява накрила дівчину. Вона обімліла, встигнувши прошепотіти: "Потвора!!! Не-е-е їж мене!.."

Опритомніла Софія уже в салоні їхньої ауді. Над нею якраз нависало схвильоване обличчя Ярослава.
– Ну, як вона? – долинув з–за керма стурбований голос батька.
– Оговталась, – з полегшенням видихнув брат.
– Поо-отвора... – прошепотіла, все ще переживаючи ті останні миті до
запаморочення.
– Ти в безпеці, – заспокоїв брат, поклавши руку на чоло й провів по
голові. – Потвори немає. Ми вже далеко від неї.

"Так значить, вона все-таки була! І це не був хоч і жахливий, але всього
лиш сон!"

Софія різко підвелася й сіла прямо, ледь не зустрівшись лобом з
братовим підборіддям.
– Гей! Пригальмуй. Заспокойся! – знову захвилювався за сестру той.
Софія глянула у вікно заднього виду, немов хотіла на власні очі
перевірити, чи не біжить навздогін та істота. Але нікого не помітивши, знову
сіла.
– Скоро будемо вдома?
Ярослав кивнув. А потім переповів події, котрі вона пропустила:
– Як тільки ми відсапались, побачили тебе – непритомну на траві. А
його ніде не було. Мов у тумані розчинився. Схопили тебе й дременули звідти.

Софія здригнулась, пригадавши потвору, усю вимащену свіжими
плямами крові.

– То була людська кров? На ньому?.. – спитала, сама боячись почути
відповідь. Із жахом прикрила рот руками, розуміючи, що цей монстр
харчується людьми.
– Ти наражалась на смертельну небезпеку! – закричав батько,
розлючений доньчиною легковажністю. Що, до речі, з ним таке траплялося
рідко. Проте сама думка, що він міг втратити ще й доньку, вибивала землю
з-під ніг. – Чому ти вийшла з машини? Ти обіцяла, що сидітимеш в салоні!
До цього син із батьком радились, чи стирати з її пам’яті останні
спогади, аби Софія жила далі спокійно. Але зрештою вирішили залишити їх,
сподіваючись, що пережитий шок допоможе їй усвідомлювати небезпеку і
бути обережною.

Пережите жахіття знову повернуло дівчину в шоковий стан. Дівчину
почало трусити, коли вона пригадала, як чудовисько ледь не задушило її
рідних. Тож у відповідь на батькові докори її голос зірвався на крик: "Якби я
тоді не переступила через ваші заборони і не прибігла – зараз ви були б вже
мертві! Мертві! Обидва!!!"

На що батько відповів так само криком: "Ми б викрутились! Чи ти
думаєш, що підставивши ще й себе, сильно б нам допомогла?!"

Аж тут він вилаявся і різко викрутив кермо.

Знервований суперечкою з донькою, він на силу впорався з керуванням – машину занесло на повороті.
Бо, хоч вже й від'їхали далеко, та все ж весь цей час водій ауді швидкості не збавляв.

Тепер Борислав Вишеславович зупинився й безсило сперся чолом на
кермо.
– Заспокойтесь обоє! – втрутився Ярослав. – Батьку, слідкуй за
дорогою!

Коли машина рушила, на цей раз у салоні панувала тиша.

Софія намагалась заспокоїтись, та зуби все ще цокотіли, і щоб
вгамувати тремтіння, вона обійняла себе за коліна, спершись ногами на край
сидіння.