Розділ 1

  З ветеринарної клініки вийшов білявий чоловік. Його зазвичай обережно вкладене волосся розтріпав осінній вітер, який охопив Алана варто було ступити за двері.

  Він вже прямував до свого авто. Попереду на нього чекав довгий шлях додому.

  – Саліван! – з будівлі вибігла дівчина в ветеринарній формі. Вона наздогнала чоловіка та просунула йому телефон. – Ти забув його на столі.

  – Дякую, Адріано. – він забрав телефон з її рук й сунув у кишеню темно-коричневої куртки. – Було б важко їхати назад щоб забрати його.

  – Нічого, мені не складно. – мовила дівчина з темно-каштановим волоссям слабо всміхаючись. – Ну все, їдь. Ти ж більше нічого не забув? Перевір на всяк випадок. Не думаю що тобі буде в кайф повертатися для того, щоб забрати ключі від дому, наприклад. Скільки ти казав тобі їхати?

  Чоловік пошарив по кишенях обмацуючи їхній вміст. Нічого зниклого не виявилося. – Ні, все на місці, дякую. Їхати хвилин тридцять-сорок, якщо без заторів.

  – То ти приблизно о дванадцятій приїздиш? 

  – Виходить, що так. – Алан всміхнувся прикриваючи очі від чергового пориву вітру. – Все, я поїхав. Сама не затримуйся, по-перше, темно, по-друге, чимало людей в не спроможному стані ходить. Я можу тебе підкинути додому, мені не складно.

  – Сідай вже! – дівчина усміхнулася йому.

  – Добре, як хочеш. – він розвернувся і пішов до своєї машини, потім призупинився та озирнувся. – Точно? – запитав він, проте коли побачив погляд дівчини сам відповів на своє питання. – Точно… .

  Чоловік дістав з кишені ключ-чіп, помахав з ним Адріані на прощання й розвернувся в бік авто. Машина на невеликій стоянці зліва тихо клацнула дверцятами. Як тільки Саліван опинився всередині – стало тихо. Алан взявся за кермо та поклав на нього голову на мить заплющивши очі. 

  Через декілька секунд він підняв голову, дістав телефон з кишені. Екран світив лише час – жодних повідомлень. Від цього Алану стало легше. Вмить екран став чорним. Схоже його заряд спустився до нуля. Чоловік кинув його на сусіднє сидіння.

  Мотор загуркотів, і світло фар розрізало темряву дороги, що вела додому. Разом з мотором також включилася пісня яку Саліван слухав зранку: ніжна, меланхолійна й затишно-сумна. Проте він вимкнув її, зараз просто хотілося побути в тиші. Авто повільно рушило з місця. Якщо подивитися у вікно чи на лобове скло можна побачити як вітер несе темне листя по тротуару та капоту авто.

  Чоловік живе в невеликому містечку, яке розташоване неподалік від міста його роботи – Емервуду. Там знаходяться лише приватні будинки. Колись в Алана тут жила бабуся.

  Він часто приїжджав до неї коли був маленький. Вони разом читали, гуляли, ходили до лісу разом. Саме через неї в Алана з'явилася цікавість до фотографій. Проте вона померла коли йому виповнилося одинадцять. Бабуся залишила Аланові дім у спадщину, і коли йому виповнилось вісімнадцять він став законним власником будинку і відразу переїхав туди – де провів майже все дитинство.

  Саліван припаркував своє авто біля будинку. На вулиці стало ще прохолодніше. Алан швидко виліз з авто не забувши взяти з собою телефон та піднявся кількома сходами до соснової двері. Дістані ключі з кишені провернулися в замку́ створюючи характерний звук. Двері відчинилися та Алан опинився всередині.

   Будинок мав невелику терасу з видом на ліс, який оточував містечко. Оселя Алана хоч і стара, проте, не позбавлена краси. Бревна звалені горизонтально й складали весь будинок. В цьому будинку майже нічого не змінилося з часів як бабусі не стало.

  Однак, у будинку було погано проведено електрику, майже в кожній кімнаті не було розеток чи вони погано працювали. Алан максимально постарався зберегти бабусину спадщину як тільки міг. Проте не всі речі можуть залишитися без змін.

   Деякі елементи декору, також залишився без змін, наприклад: деякі картини, які на думку Салівна не вписувалися в інтерʼєр, чи лякали його з дитинства – він змінив на більш сучасні постери чи витвори мистецтва.

  Проте дещо з картин залишилось незмінним. Такі як картина в овальний рамці – лисиця на фоні осіннього пейзажу весіла в спальні паралельно ліжку. А майже навпроти неї в Алана весіла поличка на якій було з десятки невеликих фігурок лисів у різних стилях.

  Алан мав деяку прив'язаність до цих прекрасних, хитрих рудих тварин. Його вабили їхні образи в казках, які раніше для нього читала бабуся – найближча Аланова людина, їхня поведінка у природі й здатності їх розуму. Надзвичайно обережні, хитрі створіння з людським поглядом.

  Оглянувши свою кімнату ще раз, він зайшов всередину. Алан зняв з себе одяг, щоб переодягнутися в домашнє. Він пішов на кухню. Дістав заздалегідь приготовану їжу з холодильника: позавчорашні макарони з м’ясом. Розігрів їх в мікрохвильовці. 

  Поївши, він пішов чистити зуби й після цього відразу завалився спати. Тяжкий день дав знати своє. До того ж коли працюєш в ветклініці – там не буває жодного спокійного чи нудного дня.

***

  Ранок у Алана почався о восьмій тридцять. Іграшкова лисиця яка звечора сиділа в кутку ліжка зараз лежала в обіймах чоловіка.

 – І тобі доброго ранку, Хвостику. – він обійняв її наостанок і залишив у ліжку, сам піднявся.

  Декілька років тому один з його знайомих подарував її на його день народження. Знаючи, що Саліван має деяку колекцію з цими створіннями.

  Алан заправив ліжко поверх поклавши картатий плед в світло-коричневих і червоних тонах, повернув лисицю на своє місце. Він пішов приводити себе до ладу в ванній кімнаті, а потім зібрався на кухню.

   Там, відкривши холодильник, дістав звідти два яйця та листя салату з огірком та помідором. Поставав сковорідку на плиту, та поки яйця смажились, помив і нарізав овочі.

  Коли все було готово, він дістав чисту тарілку з полиці й сів їсти за маленький стіл, який вмістить максимум чотирьох осіб. Просмакували шматочок яйця хлопець подавився.