Коли вітер говорить

В тиші сутінків безкраїх
Згасли мрії, мов вогні,
І думки, мов птахи зграї,
Розлетілись в лице мені.

Так, як човен в океані,
Загубив він берег свій,
Мчить у безвісти туманів
Вітер кличе крізь дощі.

Світла зірка десь далеко
Шепче тишу в сивий час,
Та надія — тихо, легко —
Повертає знов до нас.

Він дерев’яний, трохи кволий,
Скіпки тріщать під шум води.
Кермувальник — старий, неволий,

Світ — сповнений води.

Парус рваний, вітер лютий,
Весла кинуто давно,
Шторм гойдає, хоче скрути,
Під собою — тонке дно.

Та пливе, тримає рівно,
Човен старий серед хвиль,
Мов душа, жива й надійна,
Що не втратила тих крил.

І шукає погляд віру,
Де спочине втома літ,
Де закінчиться той берег,
Де почнеться новий світ!

Подобається

#1858 в Різне
#360 в Поезія
#985 в Молодіжна проза

Відредаговано: 14.03.2025