7

-То з чого почнемо? - звівшись на ноги, спитала Тереза.
- З обіцянок.
- Що? Яких обіцянок? 
- Не злись, я ж відчуваю. Тобі слід контролювати свої емоції біля мене, бо як закохаєшся - я знатиму. - сказавши це, Джей легенько стукнув ту в кінчик носа.
- То що за обіцянки?
Джей взяв руки Терези в свою і провів по шрамах.
- Ось це... Ти маєш пообіцяти, що хоч би як ти злилась не зробиш цього. Прошу, пообіцяй!
- Я не даю обіцянок, які не зможу виконати. - вивільнивши свою руку, сумно всміхнувшись сказала дівчина.
- Знаю... Але давай спробуємо інший спосіб. Той, яким користуюсь я.
- Музика? Я не вмію грати на жодному інструменті, тому, я не зможу... Ти ж знаєш. 
- Тобі і не треба. Залиш це мені. - хлопець всміхнувся. - Я дещо придумав.
- То ти мене вчитемеш чи ні? - запитально звівши брови, спитала Тереза.
- Звичайно... Тільки давай присядемо назад. 
- Та скільки можна... Мені ж не треба казати, що я злюсь?
І все ж дівчина сіла. Хлопець присів одразу навпроти. Його очі так уважно дивились на Терезу, що тій стало не зручно. Проте відвернутись вона не змогла. Щось наче утримувало її на місті. Щось не дозволяло поворухнутись. Дівчина вже встигла злякатись, проте саме в цю мить контроль повернувся до неї.
- Що це було? - спитала вона в Джея.
- Урок перший. Вчись опиратись. Ти ж не думаєш, що ми двоє такі особливі одні в цім білім світі? 
- Не одні? Ти зустрічав ще таких?
- Зустрічав, нажаль. - хлопцю здається не хотілось про це говорити.
- Розкажеш, коли прийде час. - Тереза всміхнулась. - То як це зробити? Як опиратись?
- Коли відчуватимеш, що хтось контролює тебе, борись.
- Круто... Як я сама не догадалась...
- Емоції... Відключай їх. 
Джей взяв дівчину за руку і знову почав дивитись на неї. Тереза знову відчула, що не може поворухнутись. Вона спробувала вирвати руку з рук Джея, проте навіть не змогла поворухнутись. Їй знову ставало страшно. Зараз перед нею Джей, а що як це буде хтось, хто не допомогти бажатиме. Що їй робити тоді?
- Ти забагато думаєш. - нарешті відпустивши її, сказав хлопець.- Страх лише посилює дію. Ти повинна навчитись відключати емоції, або хоч перенаправляти їх в позитивне русло.
- Я... Я не.. Не можу... Мені не вдасться. Це не можливо! - здавалось, вона зараз розридається. 
-Це тільки початок. Ти ж не думала, що в тебе все вийде одразу? 
- Я думала, що буде легше. В тебе це так легко виходить. 
- В мене пішло на це два роки, не забувай. В тебе все вийде, потрібен час. Спробуємо ще раз. Згадай якийсь світлий спогад, так буде легше.
- Я спробую. - дівчина глянула на Джея,- як думаєш, в мене вийде?
- Вийде, а як ні, то мені прийдеться все життя ходити поруч. - підмигнувши, хлопець знову сів не моргаючи.
І все спочатку. Цей страх. Не можливість поворухнутись... Тереза закрила очі. Спогади... Їй терміново потрібно згадати щось хороше... Щось тепле і добре... І вона подумала про мить, коли вперше зустріла Джея. Вона сама здивувалась. Чому саме цей спогад? Хоча це й не дивно, саме він підтримав її, коли їй це було так необхідно. Тереза відчула, як страх повільно відповзає. Вона впевнено зжала пальці і ті піддались. Повільно, та все ж контроль повертався.Вона це відчувала. 
Нарешті вона зважилась відкрити очі і забрати руку від Джея. В неї вийшло. Навпроти, вона побачила хлопця, який м'ягко усміхався. 
- Ти молодець. В тебе вийшло. - він повільно підвівся.
- Почекай - це що все? Давай ще раз. - Тереза не хотілась зупинятись.
- На сьогодні достатньо. Не варто перевтомлюватись.
- Я не... - підводившись, Тереза так і не договорила, бо в ту ж мить повалилась на землю. Вона відчула неймовірну втому.
- Тереза.. - Джей одразу підбіг до дівчини.
- Я в порядку, просто в голові закрутилось. Все гаразд. 
- Я проведу тебе, і не заперечуй. 
Допомігши дівчині піднятись, Джей все ще не відпускав ту, тримаючи її попід руку. 
- Все гаразд, я стою на власних двох. Можеш відпустити.
- Впевнена? - запитав хлопець, на що дівчина лише кивнула.
Коли хлопець відпустив її, вона невпевнено зробила крок вперед. Переконавшись, що все ж може стояти на ногах, Тереза повернулась в сторону Джея.
- Джей, я здатна сама дійти до дому. Дякую за пропозицію, але не варто.
- Я тебе не питав, я сказав, що проведу. А раптом, ти впадеш...
Здається, перечити йому не було сенсу, тому повернувшись дівчина рушила вперед. Хлопець взявши рюкзак побіг за нею. 
- Втомилась?
- Так, але ж пройшло так мало часу.
- Це завжди так. Емоції втомлюють сильніше за фізичну працю. Потім стане легше.
- Повірю на слово.
Вони дійшли до дому Терези майже не сказавши слова, дівчина і справді відчувала смертельну втому. Хоча зараз була лише восьма вечора, а вона лише могла і думати про сон.
- Що ж, дякую що провів. - всміхнулась вона.
- Будь обережна і добре поспи. Зустрінемось завтра там же ж, в то й ж час. Зможеш?
- Звісно. - здавалось, вона ось-ось впаде.
- Гаразд. До завтра. - сказав хлопець, і розвернувшись пішов геть.
- До завтра. Будь обережний. - крикнула вслід йому дівчина.
Джей лише помахав рукою, навіть не обернувшись, проте Тереза знала, що він усміхається зараз.
Відчинивши двері, дівчина увійшла в дім.
- Ти рано. - сказала мама.
- Допомога потрібна? - Тереза відчувала, що ось впаде від втоми, проте не спитати не могла.
- Ні, все гаразд. Вечеря через п'ять хвилин.
- Гаразд. - сказавши це дівчина рушила в свою кімнату. Ледь дійшовши до ліжка, вона впала на нього і одразу заснула. 

Тим часом Джей повільно йшов додому. Сьогодні він теж втомився. Він знає, як зараз важко Терезі, проте дальше легше не буде. Він відчинив двері і увійшов в пустий дім. Дійшовши до кімнати, сів за піаніно. Повільно провівши по клавішах, почав грати спочатку мелодію, яку все не може завершити.
- Точно... Потрібно зробити це... Потрібно записати їй мелодії..
Ця ідея виниула в нього сьогодні, коли він дивився на руки дівчини. Він завжди знаходив спокій і сцілення в музиці. Чому б і Терезі не спробувати? Вона не вміє грати на інструментах, але ж він так... Саме в цю мить, Джей і вирішив зробити записи своєї гри... Музика - тихі, спокійні мелодії, здатні вгамовувати емоції, він це зрозумів, коли вперше стукнув від злості по клавішах... Взявши в руки телефон і включивши на ньому диктофон, Джей почав грати мелодії одну за другою. Так минуло кілька годин. Нарешті, завершивши все, хопець прилігши на ліжко і прикривши очі заснув.