4

- Агов, Алісо! - пролунало за спиною Терези, яка все ще дивалась в вікно, - агов! Чуєш?
"Тільки цього бракувало" подумала було дівчина і намагаючись не реагувати на хлопця, який наближався до неї, розвернулась і пішла в протилежний бік.
- Та стій, кому кажу! - вхопивши дівчину за кофту і потягнув назад її однокласник. - Як смієш огризатись до мене? Страх втратила? 
- Я Тереза. ТЕ РЕ ЗА! - виділяючи кожен склад, вимовила дівчина. 
- Та байдуже, - грубо взявши дівчину за зап'ястя і міцно стиснувши його, прошипів хлопець. - Я спитав як смієш поправляти мене?
І тут сталось те, що налякало Терезу. В її очах різко потемніло і вона відчула холод, втому, злість і страх. Всі ці емоції перемішались в одну і її ноги підкосились. Вона сіла так раптово, що злякала хлопця, який все ще її тримав. Він різко відсмикнув руку і обернувшись пішов геть. А Тереза звівшись на тремтячі ноги пішла в сторону туалету. Їй ставало так боляче, а гнів наростав з такою силою, що здавалось вона вб'є кожного, хто зараз стане в неї на шляху. Таке вже було, але не так сильно. Що взагалі відбулось там в коридорі? Що це за емоції, вони точно не її.
Нервово риючись в рюкзаку дівчина дістала звідти предмет, який шукала. Цим предметом був канцелярський ніж. Наступне, що зробила дівчина - різко провела ним по руці. Рана була не глибокою, але цього було достатньо. Дивлячись, як капля крові помалу скочується рукою, вона відчула, що біль проходить. Цей спосіб був диким, але це єдине, що глушило біль всередині Терези.
Заспокоївшись дівчина пішла в клас. Той самий однокласник побачивши її відвів погляд. Щось було в його очах таке, що здивувало Терезу. Страх? Та ні, маячня... В цей день її більше ніхто не чіпав.  
По дорозі додому дівчина думала про те, що сталось з нею сьогодні. Це було дивно. Вона наче відчула чужі емоції, але як? Хоча це ж вже не вперше. Хоча це ж маячня. Тереза звернула в сторону парку. Вона стала бувати тут все частіше, і вже з нетерпінням чекала дня зустрічі . Їй так потрібно почути відповіді на свої питання. Сівши під дерево, вона зітхнула і прикрила очі. Всі ці звуки до вкола так заспокоювали її. Вона мала подумати, які питання поставить незнайомцю, а їх в неї багато.
Пройло вже години дві коли дівчина вирішила йти додому. Звівшись на ноги, вона попрямувала в сторону дому.
-Де ти досі була? Ніякої допомоги від тебе в цьому домі! - не встигши відчинити дверіТереза зіштовхнулась з докорами матері.
- Я просто, - почала була дівчина, - а хоча - забуть. Це не важливо. Що потрібно зробити?
- Вже нічого, просто йди геть з очей.
І знов на дівчину почали накочуватись хвилі гніву, які вона відчувала скоріше фізично. Це було боляче, і в такі моменти їй хотілось втекти кудись, щоб не відчувати таких почутів до рідних. Це не правильно, вона не хоче відчувати цю злість до них. Не хоче нашкодити комусь через це. В ці миті, вона відчувала, що здатна на це. Їй було страшно через саму себе. Тому Тереза і подумала, що краще завдаватиме болю собі, а не комусь з оточуючих. Так на руках дівчини почали з'являтись шрами. Спочатку ледь помітні, але глибші з часом. Так тривало вже деякий час, але це допомагало. На шрами так ніхто не звертав уваги, а якщо і звертали, то достатньо було сказати, що поранилась випадково і це спрацьовувало.
От і зараз закрившись в кімнаті дівчина готова була кричати, бити і рвати все кругом. Їй було так боляче, а розказати було нікому. Вона щоразу переживала це сама. А потім вставала і натягуючи усмішку робила вигляд, що з нею все гаразд. Перед батьками, однокласниками. Їй боляче, самотньо, але вона нікому про це не скаже. 
- Пішли вечеряти, - як ніби нічого раніше не сталось в кімнату зайшла мама.
- Іду, вже іду.
Їсти Тереза не хотіла, але знала, що відмова приведе до нової сварки, а її вона не хотіла ще більше. Тому вмивши обличчя і натягнуваши рукави кофти на пальці вона спустилась. Чому серед рідних, вона почувалась як серед чужих. Їй було не зручно, втім як і їм. Вона це відчувала. Останнім часом вона все частіше відчувала наче може відчути чужі емоції. Вони були наче електрика, яка витає в повітрі. Це було неприємно, бо здебільшо в людей не самі світлі і добрі емоції. Але дівчина завджди думала, що їй просто здається. Що вона сама собі це придумала. Але щоразу Тереза відчувала це сильніше. І інколи це було боляче, як от зараз. Це наче душило її, давило на груди і вона не могла дихнути. 
- Я вже поїла, - вставши, дівчина пішла в свою кімнату.
Вмившись, вона нарешті змогла лягти в ліжко. Взявши книгу вона спробувала забутись. Вона любила такі моменти. Читаючи книги чи бачачи сни, вона була в своїй тарілці, серед друзів - не чужа. Повіки повільно опускались кличучи Терезу у царство Морфея. Так з книгою в руках вона і заснула. Як же б вона не хотіла прокидатись. Їй снилось дитинство. Снились щасливі дні, щаслива вона. Там так добре. Обійми батьків такі теплі, а сказати люблю так легко. Друзі поруч і готові допомогти, захистити. Ці сни робили її щасливою, вони були її минулим і вона не хотіла їх відпускати. Не могла, бо якщо вони зникнуть, разом з ними зникне та світла частина неї самої. Вона хапалась за ці спогади, як за рятівну соломину. А коли прокидалась, то не могла зупинити сліз. Навіть зараз у сні, по її щоці скотилась сльоза.