3

Так минав день за днем, година за годиною... В житті Терези нічого не мінялось. Вся та ж сама рутина, яка здавалося б ніколи не закінчиться. "Але ж її можна обірвати, чи не так?"- такі думки її лякали, і все ж часто випливали в її голові. Кожного дня дівчина відчувала себе все більш покинутішою. Щодня ставало все тяжче і боляче залишатись тут. Хотілось піти туди де тебе не зможе знайти. В миті, коли дівчина була готова вже здатись, згадувала Калена - смішно, але нічого дотепнішого вона не придумала. Так вона прозвала хлопця. Того, що приснився їй тоді в лісі. 
Дивно, але вона чітко памятала його прохання. Вона чекала, сама не знала чого. Це врешті було єдиним, що тримало її тут. Вона почекає. Врешті, це всього лиш два роки. Чого воно варте, вона нічого не втратить. 
- Я мабуть божевільна, - потираючи лоба, дівчина йшла до знайомого місця. Нарешті вона може побути сама.- Я чекаю його, правда чекаю. Це ж був сон, кого ж я дочекаюсь? Що? Браслет... Де? Куди? Вчора він був тут. 
Дівчина оглянулась довкола. Браслету і правда ніде не було. 
- Що ж, схоже твій господар знайшовся. - стенувши плечима, Тереза присіла.
- Він належить тобі, - піднявши голову, дівчина побачила того, кого мала б чекати ще півтора року.
Протерши очі і кліпнувши, вона переконалась, що це не сон. Хлопець продовжував стояти, дивлячись на неї і вертячи браслет в руках, а тоді простягнув руку до неї.
- Він справді твій, візьми.
- Я вперше його бачу. Ця річ не моя.- дівчина підвелась і збиралась вже йти.
- Ти чекала стільки часу, щоб зараз піти? - хлопець наблизився і взяв дівчину за запястя. - Не бійся, я правда тобі нічого не зроблю. Лише поверну це.. 
Він одягнув браслет на її руку, а Тереза так і продовжувала стояти. Стільки питань, на які вона хоче отримати відповідь. А найбільше вона хоче дізнатись хто він, бо ця третя зустріч переконала її в тому що цей голос, і ці руки, а точніше їхнє тепло їй знайомі. Вона бачила його у снах, будучи ще дівчиськом, але як... 
- Я прийшов лише повернути це, - він пальцем вказав на браслет,- ця річ твоя. Я відповін на кожне твоє питання потім, коли прийде час. А зараз ти маєш триматись. Прошу, не здавайся, щоб дізнатись відповіді - живи.
- Але хто... 
Куди він дівся? Вона не прокинулась як минулого разу. Хлопець просто зник. І якби не браслет, який тепер був на її запясті, Тереза б подумала, що їй все приверзлось. Стріпнувши головою, дівчина оглянулась. Все залишалось таким, яким і було. Лише вона змінилась. Вона твердо вирішила, що будь що дізнається про те, хто той хлопець і хто вона сама. Може от вона відповідь. Може так, вона зрозуміє, чому вона така і чому так живе. 
Що ж вона чекатиме. Щодня приходитиме сюди і чекатиме. І хай тільки він посміє не з'явитись. Вона залишилась знову сама, то й нехай. Він прийде і все стане на свої місця. Вона отримає відповіді, тільки треба триматись. З цими думками дівчина покинула місце, яке тепер відвідуватиме щодня.
Вона і справді трималась. Але це вартувало неймовірних сил, які часом її покидали. Ох, як в ці моменти хотілось кричати і бити все довкола. Як хотілось все припинити, але вона могла лише стиснувши зуби і борячись сама з собою заспокоювалась. Згодом, дівчина знайшла інший спосіб залишатись спокійною. Небезпечний, але дієвий спосіб. 



-Клас! Доброго ранку! - уроки тягнуться надто довго. Тереза стомилась і страх, як хотіла додому, але день тільки почався. Вона сиділа, вкотре олядаючи браслет, який їй дав незнайомець. Чому він сказав, що ця річ належить їй? Чому не міг все пояснити тоді? Чому треба чекати два роки? Стільки питань роїлось в неї в голові, так багато відповідей вона хотіла знайти.
-Терезо? Терезо?! Повтори, що я тільки но сказав.- вчитель готовий був вбити її поглядом. - Я чекаю.
-Вона знову витала в хмарах, була в країні моз,- тихі смішки наповнили клас.
-Оз.. - це все, що вимовила дівчина.
-Що ти сказала?- здається однокласник так просто не відстане.
-Я сказала Оз. Країна Оз. Не моз, якщо вже берешся за підколи, то хоч назви говори правильно.
-Клас, тихо. Зараз же. Терезо, вийди! Урок ж тобі геть не цікавий.
- Але ж я... - почала була дівчина, - а хоча байдуже. Гаразд.
Зібравши речі, вона вийшла з класу і підійла до вікна. На вулиці буяють останні весняні дні. Вони вже геть теплі. Все довкола вкрите зеленню і так і манить на вулицю.
Дівчина зітхнула. Залишився місяць до зазначеного незнайомцем часу. Місяць і вона отримає відповіді на свої запитання. Нарешті.