2

В той день йшов дощ. Тереза йшла під ним не спішачи, ловлячи обличчям каплі дощу.Мати називала її божевільною, коли вона робила так біля неї. Що ж, байдуже, її тут зараз нема. Дівчина зупинилась на мосту і стала дивитись на воду, яка протікала під ним. 
-  Не стрибатимеш? - тихий сміх привів її до тями. Різко повернувшись вона не побачила нікого. 
- Клас, приїхали... Я і правда божеволію. Ну й нехай... Плювати... Так навіть краще.
Оглянувшись ще раз, дівчина повільно пішла дальше. Цей голос вона почує ще не раз, але вже тоді він дав їй тепло, якого ця дитина не відчувала ще ніколи.
Щоденна рутина, яка продовжувалась роками сьогодні мала бути порушеною. Але поки дівчина тихо сіпнувшись прокинулась. Потираючи очі, Тереза згадувала сон в якому з радістю б залишилась. Тільки там вона вільна, тільки там вона щаслива. Неохоче піднявшись з ліжка дівчина пішла вмиватись. Знову школа, знову однокласники... Як їй хочеться втекти. Кудись далеко, де вона буде сама. Та зараз її чекав порфель, тому схлипнувши від досади дівчина вийшла за двері і пішла вже давно знайомою дорогою. 
Йдучи прямо і вся в своїх думках дівчина не помічала нічого. Весь день провівши під поглядами однокласників і наче розряди току відчуваючи їхні насмішки, нарешті можна було йти додому. Хоча туди теж не хотілось. Звернувши з дороги, Тереза повернула в сторону парку. Вона знала таємне місце вглибині парку. Там ріс великий і старий клен до якого нікому не було діла. Тут тихо і немає людей, тут їй добре. Тут Тереза своя.
Присівши і підібравши ноги під себе дівчина оперлась спиною на дерево і прикрила очі. Вона вправду втомилась, сил не було більше стримуватись та й тут немає потреби. Дерева вміють мовчати. Вони не розкажуть про сльози і про те як ти хочеш кричати. Перша сльоза скотилась несподівано навіть для Терези. Та вже після цього дівчина дала їм волю. 
- Ти і правда дивна. Маючи здавалося б все, не маєш нічого... Сльози ще нікому не допомогли.
Цей голос дівчина вже чула. Там на мості. Скочивши з місця, вона злякано оглянулась. 
- Я тут, - почула вона за спиною. 
Повернувшись Тереза побачила хлопця. Він точно був трохи старшим, і дивився на неї зверху в низ, наче оцініючи. Темне, майже чорне волосся і такі ж темні очі, і все це на тлі блідої шкіри. Дівчина ледь не пирснула від сміху, бо він був схожий на типове кліше вампіра, проте він точно жива людина. Тереза відчувала його тепло, хоч він і тримався осторонь. Швидко витерши очі, дівчина попрямувала на хлопця.
- Я не товар на полиці, цінника на мені не побачиш - її завжди лютила ця звичка людей.
- І? Що мені листя розглядати? - він раптом протягнув руку до неї.Сахнувшись від хлопця, чим його розсмішила, вона люто глянула на нього.
- Та хто ти такий? Чого хочеш? Я тебе не чіпала, чого пхаєш носа до мене?
Здається хлопця повеселила її поведінка. Знову простягнувши руку, він забрав листок з її волосся. Відійшовши, він ще раз глянув на дівчину.
- Всього лише листя, я б тебе і пальцем не зачепив...
- Думаєш я тебе злякалась? - кинувши на нього погляд і звівши брови Тереза лише цокнула.
- Ти так легко відповідаєш мені, хоча ми навіть не знайомі, чому не можеш тоді дати відсіч тим хто веде себе з тобою так наче ти їм винна... Не твоя вина, що вони тебе не розуміють. - здавалось він знає її давно, але Тереза була впевнена, що бачить його вперше.
- Хто ти? Що ти можеш знати про мене? - це її злило, хто він такий і як сміє.
- Ще два роки... Потерпи два роки... 
- І що означають твої слова? Ти знущаєшся? Хто ти? - ситуація нагадувала дешевий роман. Дівчина засміялась. 
- Потім... Я скажу все потім, але ти маєш триматись, - хлопець говорив серйозно, дивлячись їй просто в очі, - два роки... Як ставатиме важко, згадуй мене. Згадуй мою обіцянку. Почекай ці два роки.
- Почекай, я не розумію...
"Почекай..." - зірвалось з губ дівчини, коли вона прокинулась. Сон... Це був сон, лише сон. "Прийди в себе, Терезо, прийди нарешті до тями" - стукнувши себе по лобі, дівчина піднялась на ноги. І лише тоді помітила в траві якусь річ. Піднявши її і розглянувши, вона зрозуміла, що це браслет. "Тут буває хтось крім мене? А може... Ні, ні, ні... Маячня, це був сон...". Залишивши браслет на гілці дерева, Тереза вийшла з парку і повернула в сторону дому... Це був дивний день, та й сон цей ніяк не виходив з голови. Сон... Обіцянка.. Чому вона сприймає це так серйозно? Вона з'ясує це. Мусить, адже можливо це і є відповіддю на всі її питання.