РОЗДІЛ 5

Наступного дня Даніела прокинулася та одразу виглянула у вікно. Схоже, що прийшла справжня зима. Сніг і не збирався закінчувати падати. Все виглядало білим та пухким. Доріжки для пішоходів ще не були розчищені, тому всюди виднілися сліди людей, що раненько йшли до роботи. 

— Схоже, Львів цього року буде святкувати справжнє Різдво - зі снігом та зимовими іграми на вулиці. — сказала Стефа неочікувано.

— О, доброго ранку, Стефі! Я така рада сьогоднішній погоді. Вчора ми так повеселилися з дівчатами, сьогодні має бути ще веселіше! Катя обіцяла прийти до нас, а потім ми всі разом підемо гуляти до новорічної ялинки в центрі. 

— Даніело, я розумію, що ти вже доросла дівчинка. Але я хочу тебе попередити, якщо ти щось плануєш, то маєш запитати мене. Поки я тобою опікуюся, то не зневажай це. — Жінка говорила це з обережністю. Цей тон нагадав Даніелі її маму, по котрій вона вже засумувала.

— Добре, Стефі, вибач, що так вийшло. Мені дійсно шкода за це. — Даніела опустила погляд та зробила глибокий вдих. Їй дійсно було соромно за це, вона прекрасно розуміла в чому її провина. Треба заспокоїти тітку. Даніела це розуміла, бо потрапляла в такі ситуації з мамою. — А також дуже соромно за те, що ти подумала ніби я зневажаю тобою та твоєю опікою. Не переймайся, я розумію, що батьки залишили мене тобі, що ти, як моя тітка маєш слідкувати за всим, що я роблю. І ще розумію скільки всього випитує моя мама. Але все ж, я хочу піти гуляти сьогодні. Мені дуже сподобалася вчорашня компанія. Можна? 

— Гаразд, але це був перший і останній раз, коли я даю слабину. Більше на мене твої солодкі промови не подіють. Я буду повністю холодною в своїх рішеннях. Не хочу, щоб хтось сказав, що я розбещила дитину. 

— Дякую тобі дуже! — Даніела підстрибнула від радості та кинулася обіймати свою тітку.  

***

Після обіду дівчата домовилися зустрітися біля будинку та піти гуляти. Будинок, де жила Даніела, знаходився не так далеко від центру. Тому вони домовилися піти пішком. 

Перед виходом Даніела виглянула у вікно та поглянула, що коїться на подвір’ї. І не повірила своїм очам… Той хлопець, як його звали? Назар? Його мотоцикл стояв на парковці біля будинку… Що його сюди так тягне? 

Вчора Даніела хотіла з ним зустрітися та поговорити. Він їй здався дуже привітним. Але це було вчора. Трохи подумавши Даніела зрозуміла, що привітність хлопця більше походила на лицемірство. Він був не надто привітний з Настею. А от їй ввічливо посміхався. Ніби хотів задобрити, а потім заманити в якусь паску.

“Ну все! Потрібно виходити, бо вже скоро Катя прийде!” – сказала собі дівчина і вийшла з квартири. Тітки вдома не було, вона пішла купувати продукти до завтрашнього Святвечора. Даніела закрила двері та підійшла до ліфту. 

– Що ти тут робиш дівчинко? Вирішила все ж покататися зі мною? – сказав хлопець з шоломом в руках. Він був одягнений у повністю чорний одяг, який почав промокати від снігу, що залишився на одязі. 

 Даніела підійшла до ліфта, але, почувши кроки за спиною, обернулася. Назар стояв неподалік, тримаючи в руках шолом і нахабно посміхаючись.

— Я думав, що побачу тебе пізніше, але тут така нагода, — сказав він, не приховуючи легкого флірту. — Ти в цьому пальті виглядаєш ще краще, ніж учора.

— Назаре, чому ти тут? — відповіла Даніела холодно, намагаючись триматися відсторонено.

— Спокійно, я не переслідую тебе, якщо ти про це, — усмішка стала трохи менш самовпевненою. — У мого друга квартира тут на поверсі. Я йому дещо мав передати. 

Даніела злегка звузила очі, намагаючись зрозуміти, чи це правда, чи він намагається їй збрехати. Хоча нащо йому говорити їй неправду? Вони просто перехожі які побачилися вдруге. Ще й до того ж випадково! Знову випадково…

— Збіг, кажеш? Цікаво, — промовила вона, натиснувши кнопку виклику ліфта.

— Не віриш? Можу показати, в яку квартиру зайшов, — Назар насмішкувато глянув на неї, ніби розважаючись її реакцією.

— Не потрібно, — відрізала Даніела.

Ліфт приїхав, і двері відчинилися з характерним дзвінком. Даніела ступила всередину, але Назар не квапився йти.

— До речі, як там Настя? — несподівано запитав він. — Учора вона виглядала трохи засмученою.

Даніела зупинилася, на мить розгубившись.

— У Насті все нормально, — коротко відповіла вона, дивлячись прямо перед собою. — Чому ти питаєш?

— Просто подумав. Може, образив її чимось, — відповів він, здавалося, вже серйозніше. — Якщо так, то передай їй мої вибачення.

— Добре, — погодилася Даніела, натиснувши кнопку потрібного поверху.

Назар трохи постояв, ніби вагаючись, чи щось додати, але потім просто кивнув:

— Тоді до зустрічі.

Ліфт зачинився. Чому він не зайшов за нею? Дивно. “Боїться знаходитися зі мною на самоті?” – подумала дівчина. “Та чого йому боятися, не така я вже й неврівноважена” – сказала про себе ще раз дівчина, але потім спіймала себе на тому, що знизує плечима, дивлячись у пустоту. 

“Цей хлопець змушує мене нервуватися!” – вигукнула Даніела в той самий час, коли двері відчинилися.

Вона вийшла надвір та написала Насті, що чекає її надворі. Дівчина мала з хвили на хвилину вже вийти.

— А я сподівався, що спущуся швидше за тебе. – знову почувся цей назойливий голос. Якщо Даніела зустріне його ще раз, то в неї почне сіпатися око.

— Ми навіть не змагалися, тож мені все одно. – сухо відповіла дівчина.

— Дивно, гадаю тобі подобається змагатися. – сказав Назар ставши прямо перед дівчиною та нахилившись трохи вперед, щоб їхні голови опинилися приблизно на одному рівні. 

— Мені здається ти занадто багато думаєш. – Даніела схрестила руки перед собою.

— Тобі не здається, я дуууже багато про що думаю. – він посміхнувся і, о Боже, ця усмішка - Даніела ледь встояла на ногах. 

— Гадаю мені не потрібно знати про що ти думаєш. – викинула швикко вона та відішла від хлопця.